За п’ять кроків до кохання. Рейчел Липпинкотт

в його новій квартирі. Цілий день він настроював її після того, як я наполягла, щоб він зробив це замість везти мене до лікарні. Він удав, що не відчув при цьому полегшення, а я так само вдала, що мене відвезе мама, аби він не почувався винним.

      Багато було вдавання після найбезглуздішого розлучення всіх часів.

      Півроку минуло, а вони й досі не можуть бачити одне одного.

      Чомусь від цього я нестерпно хочу чути його голос. Відкриваю його контакти в телефоні й уже майже тисну зелену кнопку виклику, але в останню мить вирішую цього не робити. Я ніколи не телефоную в перший день, а оцей кашель, спричинений віброжилетом, лише стурбує його. Він і так щогодини надсилає мені повідомлення, аби переконатися, що я в порядку.

      Не хочу турбувати батьків. Не можу.

      Краще просто дочекатися ранку.

      Наступного ранку я розплющую очі й шукаю те, що розбудило мене. Бачу, як телефон шумно вібрує на підлозі, сам собою впавши зі стола. Скоса поглядаю на склянки з-під коктейлів і гору порожніх чашок з-під шоколадного пудингу, що займають практично все місце. Не дивно, що телефон упав.

      Якщо ми на шістдесят відсотків складаємося з води, то на решту сорок я вже майже пудинг.

      Зі стогоном перехиляюся через ліжко, щоб узяти телефон, і гастротрубка смикається, обпікаючи болем. М’яко торкаюся боку, підіймаю футболку, щоб відімкнути її, і з подивом бачу, що шкіра навколо трубки ще більш почервоніла й запалена, ніж раніше.

      Це недобре. Зазвичай подразнення зникають від незначної кількості фуцидину, але той, що я нанесла вчора, явно не дав жодних змін.

      Накладаю більшу грудку мазі, сподіваючись, що це допоможе, і додаю до списку завдань простежити за цим, а потім переглядаю сповіщення. На мене чекають двійко «штурханців» від Мії та Каміли, що сідають на ранковий літак, сонні, але щасливі. Батьки обоє написали мені, щоб дізнатися, як я спала, чи добре облаштувалася, з проханням зателефонувати, коли прокинусь.

      Я вже збираюся відповісти обом, коли телефон вібрує, і я торкаюсь екрана, щоб відкрити повідомлення від По: «Прокинулась?»

      Швиденько набираю відповідь, питаючи, чи не хоче він поснідати зі мною, як завжди, за двадцять хвилин, а тоді відкладаю телефон і спускаю ноги з ліжка, щоб узяти ноутбук.

      Менше ніж за секунду телефон гуде відповіддю: «Та-ак!»

      З усмішкою натискаю кнопку виклику медсестри на ліжку. Привітний голос Джулі прорізається в динаміку:

      – Доброго ранку, Стелло! Все гаразд?

      – Еге. Можна мені зараз поснідати? – питаю я, вмикаючи ноутбук.

      – Буде зроблено!

      Час на ноутбуку показує 9: 00, і я підтягую до себе візок із ліками, дивлячись на жменьки пігулок, розкладених за кольором учора. Всміхаюся до себе, усвідомлюючи, що завтра о цій порі, коли бета-версія застосунку буде повністю готова й запрацює, мені на телефон прийде нагадування прийняти ранкові пігулки і точна доза, в якій треба вжити кожну з них.

      Майже рік кропіткої праці, і нарешті все збирається докупи. Застосунок по всіх хронічних захворюваннях, доповнений медичними картками, графіками й інформацією