За п’ять кроків до кохання. Рейчел Липпинкотт

той слиз, і… – я підіймаю пляшечку, – щовечора вживати цілу порцію рідкого харчування крізь гастротомічну трубку. Якщо котрась пані шкодує, що не може з’їдати п’ять тисяч калорій на день і мати при цьому готове до курорту тіло, я згодна помінятися.

      Комп’ютер знову дзеленчить – повідомлення течуть одне за одним. Прочитавши декілька, я дозволяю позитивному настрою витіснити весь негатив, з яким бралася до цієї справи.

      «Тримайся там, Стелло! Ми тебе любимо!»

      «Виходь за мене!»

      – Нові легені можуть надійти будь-якої миті, тож я маю бути готова! – я кажу ці слова так, наче всім серцем у них вірю. Хоча по всіх цих роках навчилася не плекати завеликих надій.

      ДЗІНЬ! Ще одне повідомлення.

      «У мене КФ, і ти нагадуєш мені, що треба завжди лишатись на позитиві. Цілую».

      Моє серце теплішає, і насамкінець я широко всміхаюся на камеру тій людині, котра веде ту ж боротьбу, що і я. Цього разу щиро.

      – Гаразд, люди, дякую, що подивились! А зараз я маю ще раз перевірити свої денні й ранкові ліки. Знаєте ж, яка я до всього прискіплива. Сподіваюсь, у всіх був чудовий тиждень. Бувайте!

      Я завершую пряму трансляцію, повільно видихаю і, закриваючи браузер, бачу на екрані усміхнені обличчя, готові до зимового балу. Я, Каміла і Мія тримаємося за руки, усі з однаковою глибоко-червоною помадою на губах, яку разом обрали в «Сефорі». Каміла хотіла яскраво-рожеву, але Мія переконала нас, що червоний – саме той колір, котрий ПОТРІБЕН нам у житті. Досі не впевнена, що це так.

      Лягаючи знов, я беру до рук потертого ведмедика панду, що спочиває на моїх подушках, і міцно обіймаю його. Латка – так назвала його моя сестра Еббі. І яким же влучним виявилося це ім’я. Роки поїздок зі мною до лікарні й назад помітно позначилися на ньому. Різнокольорові латки нашиті поверх прорваних місць, де вилізла набивка, коли я надмірно стискала його під час найболючіших процедур.

      У двері стукають, і тієї ж секунди вони відчиняються – вривається Барб із повними руками пудингу для заїдання ліків.

      – Я повернулася! Роздача!

      У Барб мало що змінилося за останні шість місяців чи за останні десять років – вона й досі найкраща. Те саме коротке кучеряве волосся. Та сама кольорова медична форма. Та сама усмішка, що освітлює цілу кімнату.

      Але слідом за нею входить Джулі на останньому терміні вагітності й несе крапельницю.

      Ось це вже неабияка зміна за останні півроку.

      Я ковтаю свій подив і всміхаюся Барб, яка опускає чашки пудингу на край ліжка, щоб я розставила їх на візку, а потім дістає список – ще раз переконатися, що в ньому є все необхідне.

      – Що б я без тебе робила? – питаю я.

      – Померла б, – підморгує вона.

      Джулі підвішує біля мене пакет з антибіотиками, зачіпаючи животом мою руку. Чому вона не сказала мені, що вагітна? Я ціпенію, ледве всміхаючись, дивлюся на її опукле черевце й намагаюся м’яко відсунутися.

      – За останні півроку чимало змінилося!

      Вона потирає живіт,