За п’ять кроків до кохання. Рейчел Липпинкотт

ж не тварини, чуваче, – каже її бойфренд, усміхаючись широкою парубочою усмішкою.

      Боже мій. Огидно. Він пускає друзів до себе в палату, як у мотель.

      Кривлюсь і йду собі коридором до виходу – подалі від тієї афери, що коїться позаду.

      Теж мені красень.

      Розділ 2

      Вілл

      – Гаразд, до зустрічі, – із цими словами я підморгую Джейсону й зачиняю двері кімнати, щоб дати їм трохи приватності.

      Лишаюся віч-на-віч із порожніми очницями черепа, намальованого в мене на дверях, з кисневою маскою, що звисає з рота, і написом унизу: «Лишайте сподівання всі, хто входить».

      Це мав би бути слоган цієї лікарні. Чи будь-якої з півсотні тих, де я бував останні вісім місяців свого життя.

      Скоса поглядаю в коридор, як зачиняються двері за дівчиною, котру я сьогодні вже бачив, – вселялася до палати далі по коридору. Бачу, як її поношені білі кросівки зникають за дверима. Вона прибула сама, навантажена дорожньою сумкою, чималою й для трьох цілком дорослих, однак на вигляд вона доволі нівроку.

      І якщо чесно. Не щодня бачиш, як лікарнею розгулює хоч трохи приваблива дівчина, лише за п’ять дверей від твоєї палати.

      Зазирнувши у свій блокнот, я знизую плечима, згортаю його й ховаю до задньої кишені, а тоді рушаю коридором слідом за нею. Не маю кращих планів, а стирчати тут цілу годину точно не збираюсь.

      Протиснувшись у двері, бачу, як вона простує сірою кахельною підлогою, вітаючись і балакаючи мало не з кожним стрічним, ніби влаштувала персональну ходу на День подяки. Заходить у великий скляний ліфт з видом на східний вестибюль, одразу за великою нарядженою ялинкою – її, мабуть, вранці поставили, задовго до того, як начисто зжерли все, що зосталось від того Дня.

      Боронь Боже лишити на виду здоровезну індичку хоч хвилиною довше.

      Дивлюся, як вона підносить руки, притримуючи маску, доки нахиляється натиснути кнопку. Двері повільно зачиняються.

      Починаю підніматися сходами біля ліфта, намагаючись ні в кого не врізатись, при цьому стежу, як ліфт рівномірно здіймається на п’ятий поверх. Авжеж. Біжу нагору з усією швидкістю, яку витримують легені, примудряючись влетіти на п’ятий поверх із достатнім запасом часу, щоб витримати напад кашлю та оговтатися, перш ніж вона виходить з ліфта й зникає за рогом. Потираю груди, прокашлююся й слідую за нею кількома коридорами і широким, у скляній коробці мостом, що веде до сусіднього корпусу.

      Хоч вона тільки-но приїхала сьогодні вранці, а явно знає, куди йде. Судячи з її кроку й того, що вона, вочевидь, знає кожного в будівлі, я б не здивувався, якби вона виявилася мером цього закладу. Я тут два тижні і лише вчора з’ясував, як непомітно прослизнути з моєї палати до кафетерію нагорі в корпусі 2, а я ж анітрохи не страждаю на просторовий кретинізм. За всі ці роки я побував у стількох лікарнях, що знаходити в них кружні шляхи вже можна вважати моїм хобі.

      Вона зупиняється неподалік від подвійних дверей з написом: «СХІДНИЙ ВХІД: ВІДДІЛЕННЯ НЕОНАТАЛЬНОЇ ІНТЕНСИВНОЇ ТЕРАПІЇ» й зазирає всередину, перш ніж відчинити їх.

      ВНІТ.

      Дивно.

      Мати