За п’ять кроків до кохання. Рейчел Липпинкотт

усмішка повільно згасає, і він знизує плечима.

      – Ось майже і все. Упевнений, житло твоєї мами краще. Вона завжди вміла створити домашню атмосферу будь-де.

      – Може, якби ти просто зателефонував їй…

      Він хитає головою й перериває мене.

      – Проїхали. Серйозно, все добре, серденько. Квартира прекрасна, і в мене є ти й моя гітара! Що ще мені треба?

      Мій шлунок стискається, але у двері стукають, і входить Джулі з темно-зеленою тацею в руках, повною їжі.

      Тато бачить її й розквітає.

      – Джулі! Ти як?

      Джулі ставить тацю й демонструє йому свій животик. Для тієї, яка останні п’ять років твердила, що ніколи не матиме дітей, їй до смішного не терпиться їх мати.

      – Бачу, ти зайнята, – каже тато, широко всміхаючись.

      – Поговоримо пізніше, тату, – я переводжу курсор на кнопку завершення дзвінка. – Люблю тебе.

      Він салютує мені, і розмова обривається. Запах яєць і бекону підіймається від тарілки, а поряд із нею на таці стоїть велетенський шоколадний коктейль.

      – Ще що-небудь треба, Стел? Товариство?

      Я кидаю погляд на її вагітний живіт і хитаю головою, відчуваючи, як несподівана хвиля зневаги заповнює мої груди. Я люблю Джулі, але я справді не в настрої обговорювати її нову маленьку сім’ю, коли моя розпадається.

      – Зараз зателефонує По.

      Мій ноутбук дзеленчить – саме вчасно, – і на екрані вистрибує фотографія По і зелений символ слухавки. Джулі потирає живіт, дивлячись на мене чудним поглядом, а тоді напружено, збентежено всміхається.

      – Гаразд. Приємного вам часу!

      Я натискаю кнопку «прийняти», і на екрані повільно проступає обличчя По з густими чорними бровами поверх знайомих теплих карих очей. Він постригся, відколи я бачила його востаннє. Коротше. Охайніше. Він усміхається мені від вуха до вуха, і я намагаюся всміхнутись у відповідь, але зрештою виходить щось більше схоже на гримасу.

      Я не можу викинути з голови образ батька. Такий сумний і самотній, у ліжку, і все одно зморшки на його обличчі глибокі й сповнені виснаження.

      А я навіть не можу відвідати його.

      – Привіт, mami[3]! Вигляд у тебе ФІГОВИЙ, – каже він, відставляючи свій молочний коктейль і мружачись на мене. – Знов накидаєшся своїми шоколадними пудингами?

      Я знаю, що в цьому місці маю засміятися, та, схоже, вже витратила свій денний ліміт удавання. А ще навіть не пів на десяту.

      По хмуриться:

      – Отакої. Що сталося? Це через Кабо? Знаєш, обгоріти на сонці – не жарт.

      Я відмахуюсь і натомість підіймаю тацю, наче іграшку, щоб показати По мій «сніданок лісоруба». Яєчня, бекон, картопля й молочний коктейль! Звичайна річ для наших побачень за сніданком.

      По дивиться на мене з викликом, наче мені не вдасться так просто змінити тему, але не може у відповідь не підняти свою й продемонструвати мені ідентичний сніданок – ось тільки його яєчня гарно прикрашена цибулею-різанцем, петрушкою і… Стривайте.

      Ні фіга собі, трюфелі!

      – По! Де ти трюфелі доп’яв?

      Він підводить брови, всміхаючись.

      – Треба

3

Матусю! (Ісп.)