За п’ять кроків до кохання. Рейчел Липпинкотт

дійсно подобався, По. Я гадала, він – той самий.

      А мала б здогадатися. По міг би книгу написати про страх серйозних стосунків. Що, втім, ніколи не зупиняло його в пошуку чергового романтичного захоплення. До Майкла був Тім, тиждень по тому може бути Девід. І, чесно кажучи, я трохи заздрю йому з його шаленими романами.

      Я ніколи раніше не закохувалася. Тайлер Пол явно не рахується. Та якби я й мала шанс, зустрічатися з кимось – це ризик, якого я зараз не можу собі дозволити. Треба лишатися зосередженою. Лишатися живою. Отримати донорські легені. Зменшити батьківське горе. Це практично робота на повну ставку. І в ній точно немає нічого сексуального.

      – Ну а він не той, – каже По з таким виглядом, ніби нічого особливого не сталося. – Коротше, до біса його, правильно?

      – Ну, в тебе з ним принаймні щось було, – кажу я, знизуючи плечима, доки длубаюся у своїй яєчні.

      Бачу перед собою багатозначну посмішку Вілла, коли вчора сказала йому, що в мене вже був секс. Козел.

      По сміється, сьорбнувши молочного коктейлю, але вдавлюється й починає задихатись. Монітори життєвих показників по той бік ноутбука завивають, доки він намагається вдихнути.

      О Господи. Ні, ні, ні. Я підстрибую.

      – По!

      Відштовхую ноутбук і вибігаю в коридор, коли на посту медсестер лунає сигнал тривоги. Кожна пора мого тіла заповнена страхом. Чийсь голос вигукує:

      – Кімната 310! Рівень кисню в крові небезпечно падає. Падає!

      Падає. Він не може дихати, не може дихати.

      – Він задихається! По задихається! – кричу я, і мої очі наповнюються сльозами.

      Я лечу по коридору слідом за Джулі, натягуючи маску на ходу. Вона вривається у двері попереду мене й заходиться перевіряти монітор, що пищить. Я боюся глянути. Боюся побачити, як По страждає. Боюся побачити По…

      В порядку.

      Він уже в порядку, сидить у своєму кріслі так, наче нічого не трапилося.

      Полегшення охоплює мене, і я вкриваюся холодним потом, доки він переводить погляд з мене на Джулі й з боязким виразом обличчя підіймає свій сенсор на пальці.

      – Вибачте! Він злетів. Я не примотав його знову після душу.

      Повільно видихаю, усвідомлюючи, що весь цей час затамовувала подих. Що важкувато зробити, коли твої легені ледве працюють.

      Джулі притуляється до стіни, явно шокована не менше за мене.

      – По. Господи. Коли твій датчик кисню ось так падає… – вона хитає головою. – Просто надінь його знову.

      – Мені він більше не потрібен, Джул, – каже він, дивлячись на неї. – Дозволь, я його зніму.

      – У жодному разі. Зараз твої легені ні на що не годяться. Ми мусимо пильнувати за твоїм станом, тож ти маєш надіти цю штукенцію.

      Вона глибоко вдихає й простягає шматок клейкої стрічки, щоб він міг примотати сенсор на місце.

      – Будь ласка.

      Він голосно зітхає, але знов приєднує датчик на кінчику пальця до датчика кисню в крові, який носить на зап’ястку.

      Я киваю, нарешті переводячи подих.

      – Я згодна, По. Не знімай його.

      Він мигцем дивиться