Чорт зна що. Запропаща душа. Антология

куди це ти розігнався?

      – Та ось наскучило сидіть вдома. Хотів було пройтись до когось, та й сам не знаю, – каже Бурдюг, намагаючись свій тремтючий голос зробити спокійним.

      Кум, здавалося, не помічав і того, що Бурдюг був без шапки.

      – Ходімо до мене, – сказав він, – ти давно вже в мене не був.

      – Прошу, ходімо! – відповів Бурдюг, радіючи щиро його запрошенню.

      І пішли. Поволі Бурдюг заспокоївся після свого переляку і вже безпечно сміявся з оповідань свого кума про литвинів, що той їх бачив за Десною, коли возив до Новгорода продавати хліб. Тим часом він наперед уявляв, з яким задоволенням вип’є в кума кухоль вареної, а може ще й повечеряє. Ніч була ясна. Місяць сяяв над їхньою головою й розсипався сріблом по городах, по садках, по вибілених хатах. Очі наших подорожніх побачили греблю; за нею заблищав став, ввесь осяйний. Ось і кумове подвір’я. Заходять вони до хати: ясно, повна хата людей, і музики грають. Відомий в усьому Воронежі скрипаль Ковтун, похитуючи головою, задає козачка, присвистує й примовляє. Ставні діди, взявшись у боки, з важним виглядом працюють ногами, виставляючи вперед то одне, то друге плече; хто жвавіше, той порою вдарить ще й навприсядки, і червоновиді молодиці, в парчевих очіпках, похитуючися, як качки з боку на бік, виступають уперед, здригуючись плечима, піддзвонюючи намистом і дукатами й побрязкуючи дзвінкими підковами.

      Бурдюга прийняли, як дорогого гостя. Господиня зараз давай частувати його, спершу настоянкою, а потім за вечерею й вареною. Звеселився наш старий і став пускати такі баляндраси, що в молодиць гачки на юпках розстібувались від реготу, а козаки раз у раз хапались за пояси. Після вечері він перший затіяв ручкову[3] й вибрав собі в пару не просту яку-небудь бабу, а ледве не самого голови невістку.

      Гульня зайшла за північ. Бурдюг почував, що голова його начеб не тримається на плечах. Досить уже танцювати: ноги не зводяться. Він мав силу тільки сидіти на лавці й кружати варену. Біля нього зібрався гурток. Стали розповідати всяку всячину: звідки взявся тютюн, і як ганявся чорт за вовком, і як локотський козак Цимбалистий три роки бігав вовкулакою.

      – Та що ж це за оповідання? – сказав Бурдюг, поставивши на стіл свій кухоль з вареною й витираючи свої вуса. – То вже штука, так штука! І не далі, як сьогодні зі мною сталася. Та ось, щоб я не дочекався світа Божого, коли неправда!

      Тут він перехрестився… і враз усе, що було перед його очима – гості, музики, варена – все враз щезло, як і не було! Дивиться – недалеко від нього млин; сам він сидить на стовпі; навколо вода; повіває ранішній вітрець, снується по воді легка пара; а під другим берегом став червоніє й рум’яниться, віддзеркалюючи в собі схід. Страшно! Ось тільки поворухнись… і якраз полетиш у воду; а під млином, кажуть, така глибінь, що й міри нема! На його щастя, недалеко від млина, між кущами плюшняку, плавав рибалка Божко.

      – Гей, друже, допоможи! – закричав йому Бурдюг.

      – Що за лихо! Здається Федір Бурдюг? – каже Божко, підпливаючи до нього човном. –

3

Ручкова – танець.