Чорт зна що. Запропаща душа. Антология

свята – виметено, вичищено, що не можна краще. Пройдеш вулицею – любо! Причепурені дівчата, як повний мак у городі, то красують перед порогами хат, де вони грають у крем’яхи, і звіряють одна одній свої любовні таємниці, то кружляють яскравою веселкою в танку. Парубки раз по раз ходять з музикою, танцюють, забавляються. Куди тільки глянути, люди всі повбирані, пригладжені; навіть і старі козаки в ці дні виходять посидіти за ворота не інакше, як у нових свитах, в ошатних поясах і з випущеними поверх свити білими комірцями сорочок. Тепле безхмарне небо гріє, світить і живить усю землю. У холодку вишень і черемшини темно й прохолодно; а згори все горить, все золотиться. Далекі ліси синіють, і важко розпізнати – чи хмари на краю землі, чи ліси. Вода блищить проти сонця, і ніяке око не винесе тих іскр, що виблискують від її поверхні. Все живе, чудове, любе!

      А настане ніч, – повіє свіжістю, небо всіють зорі, випливе з-за дерев місяць: тоді – нове роздолля! Тоді двори й вулиці ті ж, та не ті: все начеб бачиш у сні, або на картині. Тут – вся половина церкви, від верху до низу, яскраво блищить, як сніг морозної місячної ночі; на другій стороні – купи садків, повиснувши важким галуззям, гріють на місяці своє кругле верховіття; а там – за розваленим млином, на якому тільки оголені крокви невиразно бовваніють у присмерку, щось синіє й тьмяно світиться. Далеко-далеко потягнулась ця сиза смуга: то став – наше сільське море. Над ставом густо розрослись величезні, сиві верби; вони щільно облягли його, дивляться в його воду, повиваються ранком його туманами, вмиваються увечері його росою й потопають у ньому своїми дрімливими вітами. З-за верб видніють ґуральні, проміж верб світиться іноді вікно якої-небудь відлюдної хати, і чудовим відсвітом грає в глибокій воді; начеб огненна мітла висить на гілці дерева й б’є вниз, розкидаючи іскрами. А місяць серебрить холодну воду й напускає на неї тьмяну синь.

      У такі чудові ночі голосні пісні не втихають у нас по всіх вулицях, їм щось відголошує на ставу, начеб русалки, випливши погуляти при місяці, підроблюються під людські пісні. Порою пронесеться шумний гурт скрипок і бубнів з далекого кінця вулиці, і слідом за цим промчить юрба гультяїв: вони кружляють, вони змішуються, як танок нічних духів, і немов летять, немов пливуть у повітрі. Так проходить цілісінька ніч і коли місяць, зарум’янившись і збільшившись за ніч, стане сідати над димчастою водою й кине від себе багряну смугу вздовж усього ставка, тоді тільки розходиться гульлива молодь хропнути з годинку й набратися у сні нових сил і веселощів на завтрашній день.

      У людей поважних є своє діло, не таке привільне, але не менше їм утішне. Вийшовши з церкви, вони заходять додому взяти хлібець, і вирушають у гості до родичів, до приятелів, до знайомих. Там шумлять веселі розмови, червоніють наливки, носиться запашним паром варена; там напідпитку заходяться коло журавля, затіють і чеберячки, і чого не повигадують. Розповідати про все це буде довга історія, а в мене є друга. Саме хочу я розповісти вам, яка притичина сталася з воронізьким козаком Бурдюгом на Зелені свята.

      Кожний знає, що за нашим християнським звичаєм