Іменем сонця. Юрій Сорока

кую ґрати, огорожі, цвяхи й скоби. Якщо тобі шаблю або шпагу, ти не туди потрапив.

      Відвідувач посміхнувся ще ширше.

      – Мені не потрібна шабля. У мене є, ти ж бачиш.

      – Бачу, – коваль побіжно оглянув зброю при боці у візитера. – Дивний клинок. Я таких не зустрічав.

      – Це абордажна шабля, – відповів незнайомець. – Клинок короткий, проте широкий і міцний. Таким зручно орудувати на палубі корабля. Більше шансів не зачепити такелаж або тих бідолах, що сидять на ній, зчеплені докупи за допомогою кайданів. Знаєш, на палубі завжди обмаль місця.

      Коваль зняв з гачка кожух і заходився одягатись, демонструючи, що збирається йти.

      – Отже, шабля тобі не потрібна, – сказав він.

      – Свята правда, – з посмішкою відповів відвідувач.

      – Що ж потрібно?

      – Не що, а хто.

      Коваль не зрозумів, до чого веде дивний незнайомець, але відчув у його словах загрозу. Він відступив на кілька кроків і взяв до рук молоток, що лежав поряд з ковадлом.

      – Ось що, розумнику, – сказав рішуче. – Йди під три чорти. На сьогодні з мене досить роботи і пустих розмов. Я хочу чарку оковитої, полумисок борщу і відпочити у спокої. Прийдеш завтра вранці і розповідатимеш про абордажні шаблі й все, що у тебе наболіло. Домовились?

      Незнайомець поглянув на молоток, що його тримав у руках коваль, і повільно похитав головою.

      – Завтра не вийде.

      – Чому?

      – Тебе не буде серед живих.

      – З чого ти взяв? – коваль відчув, як у нього в грудях похолоділо.

      Незнайомець розвів руками.

      – Тому, що сонце хоче піти від нас. Залишити на самоті своїх дітей. Але сонце для нас – це все. Ти сам щойно підтвердив. Без сонця не буде нас.

      Коваль відступив ще на крок і міцніше охопив руків’я молотка.

      – Добродію, – сказав він. – Ти маєш піти. Цієї ж миті. Інакше я проломлю тобі голову.

      – Голову? – у очах відвідувача спалахнули божевільні вогники. – Ні. Не проломиш.

      – Ти впевнений?

      – Так.

      – І чому ж?

      Незнайомець пройшовся кузнею, слідкуючи за тим, щоб залишатись між ковалем і дверима.

      – Скажи мені своє ім’я, – мовив нарешті.

      – Що? – коваль відчув, що перше роздратування і страх поступились у ньому місцем холодній ненависті. Скоріш за все до нього завітав звичайний злодюжка, який хоче розжитись за його рахунок. Хоч і надто дивний для злодюжки.

      – Тобі мало лише проломленої голови, – зловісно сказав коваль. – Ти хочеш почути ім’я того, хто тобі її проломив! Що ж, мене звуть Казимир Сопронович. І моє ім’я у Кам’янці знає кожен!

      – Радий познайомитись, – без загрози у голосі відповів відвідувач. – Моє ім’я – Мешика. Сонце обрало мене, щоб зібрати жертви й віддати йому.

      – Жертви?

      – Так, жертви. Бачиш, я не можу вчинити інакше. Бо вони повернуться і я не матиму чим їх зустріти.

      – Кого зустріти? – прошепотів коваль неслухняними губами.

      Відвідувач підняв руки і звернув їх долонями