Іменем сонця. Юрій Сорока

них теж. А головне… – юнак хотів щось додати, але збентежився.

      – Кажи, Козаче, не мнись, – підморгнув Семен.

      – Пані Беата наказала вино прибрати, тож його ясновельможність постять.

      – Давно?

      – Від учора.

      – Зрозуміло. Що ж, відвідаю його.

      – Будьте ласкаві, без вас наказали не повертатись.

      Семен з усмішкою похитав головою.

      – Все буде добре, Козаче, не переймайся. Але маю до тебе прохання.

      – Яке?

      – Особисте. Тобі знайомий лікар з фортеці на ім’я Адам Костенко?

      Данило з усмішкою змахнув головою:

      – Не пройшло й місяця, як пан Адам вилікував мою ногу після необачного падіння з сідла.

      – Чудово. Ти не міг би зараз знайти його і попрохати від мого імені завітати до його ясновельможності у тому разі, якщо він має для мене новини?

      Юнак завагався.

      – Маю супроводжувати вас, ясний пане…

      Паливода видобув з кишені срібну монету і вклав її у руку жовніра.

      – Я знайду дорогу, не переймайся. Тільки зроби все швидко.

      Посланець оглянув монету і з задоволеним виглядом стромив її собі у кишеню на поясі.

      – Слухаю, вашмосте! – відчеканив бадьорим голосом і покрокував у напрямку фортечного мосту.

      Семен повернув коня у протилежному напрямку і пустив його кроком. Проїхав повз ратушу, яка своїм шпилем підпирала щільно вкутане важкими хмарами небо, залишив позаду площу Польського ринку і будинки купців, що вишикувались шеренгою навпроти. За будинками спрямував коня ліворуч, у вулицю, на якій розташовувались помешкання урядників. Швидко залишив позаду величну споруду кафедрального костелу Петра і Павла, з дзвіниці якого передзвін кликав парафіян на службу, і за хвилину зупинився біля конов’язі перед воротами критого ґонтою кам’яного будинку. Залишивши коня конюшим, поспішив до господи.

      Будинок Анджея Ґурського, як і всі споруди у Кам’янці, грандіозними розмірами не вирізнявся. Давався взнаки обмежений простір, на якому змушені були тіснитись як міщани, так і шляхетні мешканці міста. Оточена петлею каньйону скеля, на якій так зручно розташувався Кам’янець, споконвіку слугувала ідеальною цитаделлю. Стрімкі скелясті стіни ставали настільки нездоланною перешкодою для ворога, що за всю історію місто зміг взяти приступом лише Вітовт Великий[13] кількасот років тому. Та й він, подейкували, скористався скоріше протиріччями серед міської залоги, аніж виявив майстерність у облозі. Але розташування на скелі мало й свої недоліки – обмежену кількість землі під забудову і надто велику кількість охочих оселитись у цій «Богом укріпленій фортеці». Що стосується амбіційної назви, Семен, підіймаючись сходами до помешкання каштеляна, згадав фразу, що її приписували турецькому султану Осману ІІ. Згідно з чутками, які можна було почути у кожному шинку Кам’янця, під час протистояння з військами Речі Посполитої кілька років тому у Хотині молодий імператор звелів слугам показати йому знамениту фортецю. Пишна кавалькада виїхала на скелю над протилежним

13

Вітовт Кейстутович – Великий князь Литовський, Руський та Жемайтійський (близько 1350–1430 рр). У 1393 році захопив місто у князів Коріатовичів.