Іменем сонця. Юрій Сорока

бачиш, що вони вчинили? – гукнув каштелян до Семена, намагаючись перекричати гудіння натовпу.

      – Вони перелякані й роздратовані, – відповів Паливода.

      Ґурський відшукав серед ланцюга жовнірів старшого – здорованя в обладунках і бургундському шоломі.

      – Хорунжий!

      – Слухаю, ваша ясновельможність!

      – Що тут відбувається?!

      – Міщани, ваша ясновельможносте… Хтось розпустив плітки, що убивця все ще у місті. Вони вимагають знайти його.

      – А ми, чорт забирай, чим, по-вашому, займаємось?

      – Не можу знати, ваша ясновельможносте!

      Ґурський почав утрачати терпець.

      – На рани боскі! Виженіть їх звідси, у мене болить голова від криків!

      Хорунжий поквапився виконувати наказ, а Семен у супроводі Ґурського вирушив до господи лікаря. Ворота за ними зачинили, і гул натовпу став менш чутним. Ґурський щось бубонів, відхекувався і ніс своє об’ємне черево подалі від брами, через яку все ще могли щось пожбурити. Зупинився лише на ґанку, де на нього очікував стрункий чоловік років двадцяти п’яти, зодягнений у розхристаний жупан, під яким була ліврея зеленого англійського сукна, короткі бриджі й білосніжні гетри. На ногах мав чорні шкіряні черевики з блискучими срібними пряжками, а увінчану пером широкополу шляпу тримав у руках. Паливода одразу звернув увагу на відкрите приємне обличчя незнайомця і проникливий погляд його сірих очей.

      – Вітаю, ваша ясновельможносте! – відчеканив чоловік у лівреї.

      – А, Адаме… – Ґурський вказав на незнайомця. – Знайомся, Ольховський. Це наш гарнізонний лікар Адам Костенко. Я тобі про нього розповідав. Він повідає про усе, що тут сталось.

      – Вітаю, – простягнув у привітанні руку Костенко. І хоч могло здатись, що його усмішка не відповідала ситуації, Семен не здивувався. Судячи з усього, перед ним знаходився знавець своєї справи, для якого смерть людини давно стала простою роботою. Як і для самого Паливоди.

      – Вітаю і вас, пане Адаме! – спокійно вимовив він.

      У звуках за зачиненою брамою дещо змінилось. Серед гудіння натовпу пролунали розпачливі жіночі зойки, іржання коней і дзвін обладунків. Почулись короткі військові команди й лемент поволі почав ущухати. Вочевидь жовніри, які прибули з Ґурським, змінили перевагу у протистоянні з мешканцями Сатанова, й ринкову площу почали зачищати від невдоволених. Анджей Ґурський кілька хвилин слухав звуки вулиці, після чого вдоволено розправив вуса.

      – Лотри! Потрібно було наказати ротмістру упіймати кількох і всипати канчуків!

      – Навряд чи це їх заспокоїть, – зауважив Костенко.

      – Але заспокоїть мене! – каштелян простяг руку до одного з жовнірів, що його супроводжували. Той без зайвих слів вклав у руку свого пана схожу на невеличкий барабан срібну баклагу в шкіряному футлярі.

      – Хтось бажає вина, панове? – скоріше для вигляду, аніж сподіваючись на згоду,