Іменем сонця. Юрій Сорока

повільно віддалялась.

      – Так.

      – Взагалі розтин робиться не часто. Ти знаєш, як до цього ставиться церква. Проте іноді доводиться. Убитих доправляють у фортецю, лише потім повертають рідним. Тож коли хтось хоче дізнатись справжню причину смерті й на те є відповідний наказ, мені доводиться брати на себе такі обов’язки, за виконання яких їх превелебності приходять у стан праведного гніву.

      Семен подивився Костенку у очі.

      – Зробиш це для мене?

      – Чому б ні? Потрібен лише наказ каштеляна…

      – Я про це подбаю. Жінку, думаю, можна не чіпати. Мене цікавлять кулі, якими убили невідомого на шляху і двох чоловіків у будинку. І що вони, чорт забирай, хотіли знайти серед нутрощів?

      Костенко здійняв комір жупану.

      – Зроблю, як приїдемо.

      – Дякую, Адамеку, – простягнув руку Семен. – Останнє запитання.

      – Запитуй.

      – Окрім убитого челядника, тут були інші слуги?

      – Так, звичайно.

      – Де вони?

      – У будинку для челяді. Зачинились, відмовляються виходити.

      – Справді? – хмикнув Паливода. – Чому?

      – З тієї ж причини, з якої відбуваються заворушення на площі. Люди налякані і звинувачують у всьому тих, хто має відповідати за їхню безпеку. В даному випадку жовнірів, каштеляна і мене. Тепер ще й тебе.

      – Цікава реакція.

      – Цікава. Були ще візник і форейтор Дубровицьких. Їх одразу допитали, але обидва стверджують, що нічого не бачили. Були у конюшні за зачиненими воротами. Це підтверджують інші слуги. Я хотів їх залишити до твого приїзду, але вони мусили негайно везти свого пана у маєток. Дубровицькому стало зле. Я зробив кровопускання і дав заспокійливе. Маю надію, йому полегшає.

      – Інші теж нічого не бачили?

      – Так вони стверджують. Втім, схоже на правду. Все відбулось у будинку, а туди ніхто, окрім загиблого мажордому, не мав права заходити.

      – Не бачили… – роздумував уголос Паливода. – Мабуть зайшли досить тихо. І навряд чи нападників було багато. Велику групу людей завжди хтось помітить. Але одинокий перехожий має значно більше шансів залишитись непоміченим.

      – Тобі видніше, – погодився Костенко. – Однак не можу собі уявити, що подібне під силу вчинити одній людині.

      – Ми багато чого не можемо уявити з речей, які відбуваються повсякчас, – зауважив Паливода.

      – Тоді це мав би бути досвідчений різник. Такий, що одним ударом звалює вола.

      – Мені теж це спадало на думку. Але волів не ріжуть подібним чином.

      Костенко зітхнув.

      – Здається, з мене теж достатньо цього диявольського лайна.

      – Я так і думав. Коли плануєш вирушати?

      Костенко знизав плечами:

      – Власне, якщо ти не проти, поїду негайно.

      – Я не проти. Зустрінемось у Кам’янці, Адамеку. Приємно було познайомитись, шкода що за таких обставин, – Семен попрощався з новим знайомим і пішов у бік будинку для слуг.

* * *

      Челядь загиблого лікаря Паливода знайшов у далекому кутку подвір’я. Слуги