Іменем сонця. Юрій Сорока

жаху, рвонувся і побіг геть. У його уяві виникли посинілі обличчя мерців, які намагаються затримати його на місці злочину. Лише згодом, помітивши, що плащ розірвано, зрозумів, що відбулось. У темряві він зачепився за засув дверей. І ще Мешика з’ясував, що загубив сувій, який подорожував з ним через океан. На ньому було зображення бога Мештлі. А також календар, який він зобразив сам, помітивши дату, коли сили зла спробують побороти бога сонця і кинути світ у довічну темряву. Втрата засмутила Мешику. Проте він швидко заспокоївся. Отриманий щойно трофей дозволить пережити ще одну ніч. А це найголовніше. Вечірні сутінки миттєво проковтнули замотану у плащ людину, а тривожні крики, які залунали від протилежного входу до кузні, змусили перехожих кинутись саме туди, ігноруючи одиноку постать, що поспішала у протилежному напрямку. За кілька хвилин наїзник у санях, запряжених парою коней, залишив за спиною місто і поїхав у темряву.

      Розділ VII

      Скеля над Руською брамою прибралась у снігову шапку і виглядала білою та пухнастою. Втім, як і береги Смотрича. Потік, більше схожий у цю пору року на невеличкий ручай, аніж на повноводну річку, швидко ніс свої води серед скелястого каньйону, у петлі якого знаходився Кам’янець. Далі, здолавши два десятки верст, він досягав Дністра й зливався з ним, поповнюючи річку, якою проходив кордон між Річчю Посполитою і володіннями Молдовського Господаря. За кілька днів води Дністра вливались у широкий лиман і, залишивши позаду високі мури турецької фортеці Аккерман[11], приєднувались до безкрайніх просторів Чорного моря.

      Широких морських просторів було неможливо побачити з передмістя Кам’янця, яке минав Семен Паливода, повертаючись із Сатанова. Перед поглядом втомлених очей поставала лише розбита важкими возами дорога. Вона, минаючи у долині місток над Смотричом, проходила через міську браму, що була названа Руською, і бігла далі, беручи круто вверх. Власне, назва брами відповідала імені південного міського кварталу, до якого крізь надбрамну вежу і потрапляли подорожні з цього боку Кам’янця. Існувала ще Польська брама з боку Польських фільварків – північного передмістя. Проте Паливода вирішив їхати цією стороною, про що швидко пожалкував. Внаслідок ожеледиці дорога тут була щедро посипана піском, змішаним із сіллю, і кінським послідом. Суміш мала розтопити кригу, по якій ковзали копита волів і коней, що тягли до Кам’янця свої важкі підводи, навантажені харчами, крамом, військовою амуніцією і тисячами потрібних місту речей. Завдяки піску вервечка возів, які зазвичай повільно повзли до фортечного мосту і ринкової площі, була не надто довгою. Щоправда, сніг на бруківці тепер перетворився на рудувату смердючу мішанину й неприємно чавкав під черевиками перехожих і копитами коней. Від дороги тхнуло гноєм, вологою і зимою.

      Семен стиснув острогами боки коня, обігнав кілька возів, на яких сиділи вусаті чумаки у високих баранячих шапках, і за хвилину опинився на вулиці, що вела до ратуші. Уже хотів повертати

11

Нині місто Білгород-Дністровський Одеської області.