Іменем сонця. Юрій Сорока

себе, що разом з ним у тісній клітці звичайні покійники, заспокоїтись не вдавалось. У примарному світлі, що потрапляв сюди крізь люк у верхній палубі, він міг розрізнити їхні темні тіла, відкриті очі, які уже нічого не бачили, а також білі зуби. У деяких із чорношкірих були розкриті роти, і їхні схожі на перлини зуби були не менш білосніжними, аніж за життя. Здавалось, вони ось-ось зарухаються і почнуть жестикулювати, благаючи води і їжі, як робили це раніше. Проте запах, який ішов від їхніх тіл і доводив Степана до стану смертельного жаху, сповіщав: вони уже нічого не бажають просити у білих людей, які стали їхніми катами. Натомість сам вигляд покійників тепер примушував благати прощення у них. Степан не спав уже більше двох діб. Як тільки втома долала, йому здавалось, що мертвяки підіймаються з просяклих нечистотами дощок трюму і повзуть до нього, простягають свої чорні руки й клацають зубами, намагаючись вчепитись у нього смертельною хваткою. У такі хвилини сон зникав, а на його місце приходило відчуття, що у голові Степана натягнуто струною тонку мотузку, яка дзвенить від напруження й ось-ось може лопнути, занурюючи його у важкий біль. Перші кільканадцять годин він намагався стукати у люк, кричав і вимагав випустити його. Нестримно лаявся або навіть плакав. Але у відповідь чув лише регіт і насмішки. Потім хитавиця посилилась і з нього уже нікому було насміхатись. Судно боролось із штормом, тож моряки зайнялись такелажем і зовсім забули про Степана. Відповіддю на його крики й благання тепер слугувало рипіння канатів, шипіння води, що падала на палубу, стікаючи клюзами, а також ледь чутна лайка боцмана.

      І саме тоді мерці зарухались. Причиною цього слугував шторм, який примушував задубілі тіла перекочуватись трюмом, проте розбурхана уява Степана малювала зовсім інші картини. Йому здавалось, що вони перетворюються на страшних зомбі. Живих мерців, творіння чорних шаманів з нетрів Екваторіальної Африки. І Степан відчував, як крижаний жах все міцніше обвиває його. Це був усеохопний жах. Такий, що підминає під себе решту емоцій і думок. Примушує холодіти й тремтіти, немов у пропасниці. Виходу не було. Він залишився сам на сам з ними й знаходиться цілковито у їхніх руках. Тонка струна у голові Степана натягнулась іще сильніше, і він змушений був охопити голову руками. Після чого заволав. Волав довго і моторошно, іноді перекриваючи гуркіт буремного моря. Але його ніхто не чув. У світі навколо залишився лише він і мертві тіла чорношкірих.

* * *

      Мешика, немов прокинувшись від сну, озирнувся. Коні все ще йшли просікою, навколо ні душі. Він, нагадавшись про щось, похапцем стромив руку за пазуху й дістав сувій паперу. Розгорнувши, кілька хвилин вдивлявся у зображення на папері й кілька стовпчиків цифр під зображенням. Саме цифри привернули його увагу. Вуста Мешики гарячково шепотіли слова незрозумілою мовою. Зрештою він згорнув сувій і стромив за пазуху. Залишалось дванадцять ночей. Раніше вони приходили лише іноді. Можливо, раз на місяць. Обступали й намагались звести з розуму. Потім