Каторжна. Борис Грінченко

що ж ми будемо робити? – спиталася Ксеня.

      – Треба стежки шукати, – відповів я, – а то скоро смеркне.

      – Скоро? А тут є… вовки?.. – промовила Ксеня, і великі її очі розкривалися від остраху ще дуже, а біле обличчя зробилося ще білішим.

      – Ну, вовки там!.. – одказав я, бадьорячись, хоч і сам щось не дуже спокійно мався. – Побіжімо краще назад! Ну!

      Ми побігли кущами. Віти били нас по обличчях, шкрябали, босі ноги підколювалися. Незабаром Ксеня почала зоставатися позаду.

      – Василю, не кидай мене… Я боюся…

      Я зупинився.

      – Дай руку, побіжимо вкупі.

      Але бігти серед густо порослих кущів, за руки побравшися, було зовсім погано. Ми ще трохи пробігли, поки обоє, спіткнувшись на коріння, попадали додолу.

      Повставали, дивимося навкруги – нема стежки. Ми забилися таки здорово; але ніхто з нас не заплакав: з ляку байдуже було про біль. Ми пішли помалу, шукаючи дороги. Дивимося, вже перейшли зруб і аж до старого лісу дійшли. Зовсім смеркло, а місяця ще не було, і ліс стояв такий чорний, страшний. Ми зрозуміли, що не туди йшли.

      – Василю, що ж тепер робити?

      – Будемо тут ночувати…

      – У лісі?! А вовки?..

      – Ну, там… – Я хотів сказати: «то дурниця», але не зміг. Обом нам схотілося плакати. Усякі думки снували в голові. А що, як справді вовки нападуть?.. Розірвуть!

      Ксеня притулилася до мене і вже плакала. Мені схотілося її розважити, але я не міг і слова вимовити.

      Так проминуло кілька хвилин.

      V

      Коло того місця, де ми стояли, був великий дубок. Я догадався, що робити.

      – Ксеню, зліземо на цього дуба – тут не так страшно ночувати.

      – Та я не злізу – високий.

      – Дарма, я тебе підсадю. Лізь спершу ти!

      І я, скільки було в мене хлоп’ячої сили, став підсаджувати її на дубок. На наше щастя, перша гілка була не високо, і Ксеня вхопилася за неї. За нею поліз і я, та тільки виліз на гілку, щось як крикне жалібно та голосно, аж по всьому лісі розітнулося. Я ввесь похолов. Дивлюся, вилетіла з лісу велика сова. Щось тріпалось, пищало у неї в кігтях. Вона кілька разів нечутно махнула своїми м’якими крилами і сховалася в темряві. Увесь трясучися з переляку, я поліз вище і сів на гілці біля Ксені. Чую, вона шепоче мені:

      – Василю, що то таке?

      – Нічого, то сова піймала пташку.

      – Страшно, Василю!..

      Сидимо, мовчимо. Нічого не чуть. Я не знаю, чи довго ми там сиділи, тільки бачимо – на небі, над зрубом, щось зайнялося.

      – Що воно? – шепоче Ксеня.

      – Не знаю: може, горить де, – так проміння на небі від пожежі.

      Ще трошки посиділи – палає все дужче та дужче. Ось уже видко, як щось округле витикається з-за кущового верховіття.

      Більше, більше…

      – Та це ж місяць! – зрадівши, кажу я Ксені. – Тепер добре буде.

      – А що хіба?

      – Та видніше, а то бач, як темно.

      Місяць потроху виплив, увесь червоний, вогняний. Далі почав більшати, підбивсь угору. Зробилося зовсім видко: листя на кущах заблищало, як срібне; пробиваючись крізь густе верховіття, простяглися додолу і по землі ясні смуги м’якого світу. Веселіше немов зробилося.

      Чуємо,