Каторжна. Борис Грінченко

дітей.

      Ми з Ксенею мали цілий день. Таке свято не часто бувало нам.

      Ми довго гралися у себе в дворі, аж поки Ксеня сказала:

      – Знаєш що, Василю? Ходімо до річки в гай – там посидимо.

      Ми пішли. Ідучи думали там гратися, але як прийшли, посідали над річкою мовчки. Сидимо… Річка хлюпощеться, гай над нами листям зеленим шелестить. Чую, Ксеня обняла мене, притулила свою щоку до моєї.

      – Васильку!

      – Що?

      – Ти мене любиш?

      – Люблю, Ксеню.

      – А я тебе, Васильку, так люблю, так люблю, що хоч би ти мені що сказав, – усе б зробила.

      – Усе?

      – Усе! Що хоч – усе!

      – Ну, а якби я сказав: плигни в річку?

      – І плигнула б, хоч би зараз, – плигнула б.

      І вона ще дужче пригорнулася до мене. Я поцілував її просто в очі і побачив, що вона плаче.

      – Ксеню, голубко, чого ти?

      – Ох, Василю, так чогось тяжко… Дома б’ють та лають… Он поїхали – хліба не кинули…

      – Як то? Ти нічого ще не їла зранку?

      – Нічого.

      – Чому ж ти мені не сказала?

      – Так… нащо? Я й без хліба перебуду.

      Але я вже не слухав і біг додому. За кілька хвилин я повернувся з усякою їжею.

      – Ксеню, голубко, їж!

      Вона почала їсти, мішаючи хліб із слізьми. Попоїла трохи.

      – Василю!

      – Що, голубко?

      – Знаєш… я думаю…

      – Що?

      – Я, мабуть, скоро вмру.

      – Отож-таки!.. Що це ти вигадала? Чого це ти?

      – Не знаю… Тільки так мені тяжко, так тяжко. Мабуть, якесь лихо буде.

      Я глянув на неї – біла-біла, як крейда, та болесна така…

      Лихо справді склалось таке, якого ми зроду не сподівалися, склалося другого ж дня, після ярмарку. Пам’ятаю, я сидів дома в хаті на лаві і щось робив. Коли чую, двері рипнули в сінях. Одчинилися хатні – Ксеня, бліда, заплакана, кинулась до мене.

      – Василю, голубчику! Беруть мене… оддають.

      – Що? Кому оддають?..

      – У найми… Вчора батько на ярмарку найняли мене. Приїхав сьогодні брати… Чоловік той…

      – Куди брати? Як брати?..

      – У найми в чуже село. Ох, Василю, сховай мене! Сховай де-небудь, або я вмру, або втоплюся!

      Вона вчепилася за мене, не пускала мене.

      На крик увійшли батько. Не встигли вони спитатися, чого це ми плачемо, – чую, біжить хтось у хату. Одчинилися двері – мачуха.

      Ксеня закричала не своїм голосом…

      Батько відірвав мене від неї і виніс на руках у другу хату.

      Я чув, як Ксеня кричала…

      Її повезли, віддали…

      І я більше не бачив її, ніколи не бачив… Мені сказано, що її мачуха віддала в містечко на п’ять років у найми. Я прожив ще два роки в рідному селі і не чув про неї нічого. Чув тільки, що жива. Потім батько віддав мене до міста вчитися. Як я там жив і що робив, – те не до речі тут оповідати; хай, може, іншим часом.

      Але як повернувся я на деякий час додому, то чув, що її батько й мачуха з усією сім’єю переїхали жити кудись у інше село. Я питався про Ксеню. Казали: не знаємо.

      Що з нею зробилося? Чи вона заробля собі хліб, тиняючися по чужих людях, по наймах? Чи досі вже спить