Кращий вік для смерті. Ян Валетов

само, як уранці, сидів і недоброзичливо дивився рудий гризун. Єдиною відмінністю в екіпіровці був короткий автомат на брезентовому ремені – видно, що доглянутий, майже новий.

      – Заспокоївся? – запитала вона без тіні дружелюбності в голосі. – Добре. Тобі мене боятися не треба. Тобі їх боятися треба.

      – Що тобі треба, Білко?

      – Я прийшла з тобою поговорити…

      – Зі мною? – вичавив із себе Книжник. – Про що?

      – Я хочу почути, як обдурити Нещадного, – сказала Білка, уважно дивлячись Книжнику в очі. – Якщо ти не набрехав і його справді можна обдурити…

      Роздiл другий. Крадiжка

      Будь-яке уявлення про те, де вони знаходяться, Книжник утратив уже на п’ятій хвилині шляху. Начебто далеко відійти за такий короткий час було неможливо, і деякі місця здавалися йому знайомими, але Білка змінювала стежку, і Тім знову нічого не впізнавав.

      Одного разу вони пройшли під старою залізницею – тут лежала бетонна труба, така величезна, що можна було йти, навіть не нагинаючись. Під ногами заплюскотіла вода, запахло несподівано добре – не цвіллю, а свіжою річковою зеленню, але ніякої річки тут не було – Книжник міг голову дати навідсіч.

      Найближчий струмок, де кідам веліли ловити вертких і жирних вусанів, знаходиться за милю від Парку, за пісками і Великою каруселлю.

      Іще вода була в Банці, але пахла вона інакше, старим болотом: за зиму і весну туди стікало кілька тонн, у липні вода зацвітала пишною салатовою піною, і тільки до листопада, коли на ранок Банка починала покриватися тонкою кіркою льоду, остаточно очищалася.

      І ще поруч були Болота, теж не без води, але туди при доброму здоров’ї ніхто не ліз, та й пахло звідти так, що хоч біжи і ховайся…

      Болота вважалися місцем згубним, туди ніхто з племені не ходив – боялися до проносу! А чого боялися, ніхто доладу пояснити не міг. Говорили – мертвих. Але мертві – вони мертві і є. Чого їх боятися? Що вони можуть зробити живому? Казки для бебиків, щоб до Боліт не бігали, не тонули.

      Але от невдача…

      Ночами (і це не вигадки, Книжник, що часто не спав ночами, сам не раз чув!) над соковитими болотними травами лунало жахливе ухання, що змушувало холонути кров у жилах, і це точно кричали не оули.

      А ще…

      Хтось ночами ворочався в бурій смердючій рідині, і блукали поміж обдертих, вічно мокрих стовбурів дивні тьмяні вогники, які раптово спалахували зеленим. Померлих це ніяк не стосувалося, але лякало дуже.

      Білка крокувала попереду, практично не озираючись на Книжника, і йому доводилося підлаштовуватися під її темп, а це виявилося непросто.

      Тім ходити лісом не вмів, не тільки безшумно – узагалі не вмів, і вже через чверть години сопів, ніби чайник над багаттям.

      – Іще далеко? – прохрипів він, розмазуючи на лобі гарячий піт.

      Білка озирнулася й похитала головою.

      Її приручений звір уже не сидів у каптурі худі, а бадьоро стрибав деревами обабіч стежки, чи то охороняючи господиню, чи то роздивляючись дорогу.

      Виявилося, справді недалеко, але тоді,