Кращий вік для смерті. Ян Валетов

зупинився, розуміючи, що такий трюк йому не виконати – не через грандіозну комплекцію, а через невміння так управляти своїм тілом. Але він побоювався даремно – через пару секунд щит здригнувся і зник, відкриваючи темний отвір. Тім шмигнув у новостворений вхід, і спритно, як йому здавалося, приземлився на бетонну нерівну підлогу. Білка за його спиною встановила щит назад. Стало ще темніше. Книжник нічого не бачив і навіть не чув дихання Білки. Голоси лісу за стінами стали ледь помітні, але будівля теж жила своїм життям, хоч до її звуків і треба було звикнути.

      Вони рухалися по широкому коридору від тіні до тіні. Книжник, який за свої десять років життя в Бібліотеці тисячі разів блукав по цій щербатій підлозі ночами і знав тут кожну впадинку, йшов другим і не заперечував. Бути веденим виявилося спокійніше і приємніше. Зрештою, Білка озброєна, а він іде за книжками з голими руками – у кожного своя робота. Немов почувши його думки, дівчина зупинилася і сунула Тіму в руки ножа, а потім показала жестом, щоб він ішов уперед. Біля вікна Білка змусила його пригнутися й обережно подивитися через низьке підвіконня на будівлю навпроти. Очі звикли не відразу, але Книжник досить швидко розгледів причину, через яку їм довелося проникати в Бібліотеку таким шляхом. У вікні другого поверху в будинку на протилежному боці вулиці у світлі місяця блиснула сталь стволів. Як би там не було, а двоє з мисливськими рушницями дивилися за під’їздом, і було зрозуміло, чийого повернення стрілки чекають.

      – По твою душу… – пояснила Білка, ледь ворушачи губами. – Ти знайдеш книжки в темряві?

      – Постараюся…

      – Вони знали, що ти повернешся.

      – Чи здогадувались.

      – Ти говорив комусь про книжки?

      – Говорив. Але не те, що тобі.

      Двері в Бібліотеку були забиті. Не зачинені на замок, із яким Книжник легко б упорався, а забиті дошками хрест-навхрест. Білка спробувала віддерти одну з дощок, але прибивали на совість – не віддерти.

      – Що далі? – запитала вона.

      Книжник похнюпив голову і знизав плечима.

      – Не знаю… Хіба що камінний хід… Якщо зможемо протиснутися.

      – Через дах?

      – Так.

      Люк на горище ніхто не зачиняв і вони легко проникли всередину.

      Під ногами шаруділо сміття, пахло пилом і мишачою сечею. Величезні пачки старих книжок, документів, креслень, коробки від якоїсь техніки, пінопластові демпфери громадилися в пачки біля стін…

      – Сюди…

      Книжник услід за Білкою видерся на дах – іржавий, латаний-перелатаний, зі шматків заліза різного кольору і по-різному проіржавілих – і, пригинаючись, добіг до масивної камінної труби.

      – Яка ширина труби?

      – Не знаю. Більше метра.

      – А стелі високі?

      – Так.

      – Зрозуміло. Я опущу тебе туди на мотузці, – сказала Білка. – Сама чекатиму тут. Знаходиш книжки, повертаєшся в камін, смикаєш мотузку так: два, один, один, три.

      – Я? Сам?

      – Я