Кращий вік для смерті. Ян Валетов

загув.

      «Але ж я нікому з них не зробив нічого поганого, – подумав Книжник, не підводячи очей. – Я допомагав їм. Я міг допомогти там, де швидкі ноги і дубина нічого не вирішували…»

      – Що говорить Закон? – запитав Облом, підвищивши голос, щоб його почули всі присутні. – Закон говорить: чел, який не може полювати, не їстиме. Той, хто не приносить племені користі, не повинен жити…

      «Вб’ють», – зрозумів Книжник, але не побіг і не спробував сховатися, а тільки зітхнув приречено і втягнув голову в плечі.

      – Що нам робити з цією марною книжковою міллю? Вбити?

      У натовпі забубоніли, верескливий голос герли розрізав шум: «Убити! Убити!» У Тіма ноги стали м’якими в колінах, немов із них вийняли кістки…

      – Тихо! – крикнув Бігун. – Слухайте рішення вождів! Цей чел довго жив серед нас, і ми не станемо його вбивати. Нехай це зробить Нещадний свого часу. Але ми його не годуватимемо! Ми проженемо його!

      – Так! Так! – закричала юрба, і подивившись на неї, Книжник побачив перед собою усміхнену пику Ноги, який керував обуренням.

      Нога підморгнув – він смакував розправу.

      – Нехай чеше звідси! Нехай уйо…ує!

      Книжник відчув руку Облома на своєму загривку, і його, немов цуценя, за комір потягли крізь натовп горлопанистих одноплемінників, абсолютно чужих йому, хоч і знайомих із самого дитинства.

      На нього посипалися удари – сильно не били, не тому, що не хотіли, просто прийшли без палиць, але все одно було боляче і так принизливо, що Книжник ледь не завив від образи.

      Облом і Нога тягли Книжника до огорожі, а натовп накочувався слідом. Не одноплемінники, а саме безлика юрма – ноги, цицьки, кулаки, вишкірені роти, кричали бебики й радісні кіди, які бігли поруч і жбурляли в Тіма все, що потрапило під руку. Одна з кинутих гілок вдарила в плече Ноги, і він заматюкався, намагаючись штовхнути кривдника, і кіди кинулися врозтіч із реготом і вереском.

      Книжник перестав чинити опір – тільки перебирав ногами. Ці двоє з радістю переламали б йому кістки на прощання. Знерухомлений, він навряд чи доживе до ранку. Ліс безжалісний, він не любить слабаків.

      Останню думку Тім піймав уже в повітрі. Облом метнув його, як камінь, викидаючи з Парку, із племені і з життя водночас.

      Книжник повалився на землю, боляче забив стегно, але зразу ж встав похитуючись.

      Плем’я дивилося на нього з-за спин вождів, кіди продовжували кривлятися, герли плювали в його сторону, чели робили непристойні жести.

      Зрештою Облом підняв руку, і всі замовкли.

      – Ти більше не наша плоть і кров… – промовив він формулу вигнання. – Ти – не з нашого Племені. Ти – чужинець. Кожен може вбити тебе, якщо побачить у Парку, і він не буде покараний. Ти більше не їси з нами. Ти більше не п’єш із нами. Твій будинок не тут. Іди геть і здохни першим!

      Книжник хотів повернути Облому прокляття, але голос йому не підкорився, і він лише щось прогарчав – так кашляє розсерджена лисиця.

      Нога у відповідь показав йому середній палець,