Кращий вік для смерті. Ян Валетов

від смерті. Не ховайся за спиною герли! Будь хоч трохи челом, гівнюче…

      – Але в книжках…

      – Що корисного можна знайти в книжках? Там написано, як полювати? Як вижити взимку, коли звір відходить? Книжки – сміття, як і ти.

      Книжник пройшов повз Білку, подумав і обернувся, щоб подивитися їй в очі.

      Тепер він стояв на лінії вогню, прикриваючи своїм тілом усю трійцю.

      – Ти мене пам’ятаєш? – запитав він.

      Обличчя в Білки було худе, вилицювате, сірі очі дивилися колюче, недоброзичливо. Вона вся видавалася сплетеною із джгутів: передпліччя, шия – суцільні м’язи, ні краплі жиру, нічого зайвого. Навіть густе рудувато-попелясте волосся, яке Книжник чомусь пам’ятав найкраще, було грубо відкраяне ножем і перетворене в нерівну подобу «каре».

      – Пам’ятаю, – сказала вона сухо. – Ти – Тім.

      – А я думав, ти мене не впізнала…

      Книжник повернувся і пішов до вождів шкутильгаючи.

      Білка спостерігала, як Свин відважив Книжнику ляпаса, але не на повну силу, а так – полякати. Книжник навіть не став закриватися, похитнувся від удару і попрямував далі, приречено схиливши голову.

      Облом відступав обережно, спиною вперед, ні на секунду не випускаючи Білку з поля зору. Перед тим як сховатися в кущах, він посварився на неї пальцем і швидко прошмигнув у хащі.

      Коли постать Облома зникла, Білка сховала пістолет у поясну кобуру і перехопила ніж зручніше. Рудий звір знову вислизнув із каптура і спритно сів дівчині на плече.

      – Додому хочеш? – запитала вона, нахиляючись над розпоротим черевом діра. – Зажди, скоро підемо…

      Лезо ковзнуло по шкурі, і плоть розійшлася під напором сталі.

      Одним порухом Білка підняла печінку, що з’явилася в розрізі, спритно вирізала шматок, що сочився гарячою кров’ю, і викинула його назовні. Гладкий, покритий щільною плівкою смаколик упав у траву.

      Тепер треба було вирізати зі спини діра баликову частину, її можна зав’ялити або закоптити на зиму. Руки дівчини були закривавлені, руків’я обробного ножа ковзало. Білка видерла з-під ніг пучок трави і протерла долоні, а потім і ніж.

      Очі її натрапили на якийсь довгастий предмет, що лежав поруч із тушею. Це була дерев’яна паличка з чорним осердям.

      Білка із зусиллями згадала назву палички – олівець.

      Олівець – це те, чим пишуть букви. Або малюють. Літер Білка не знала, малювати не вміла. А може, і вміла, але змалку не пробувала це робити.

      Олівець міг належати тільки одному челу – Книжнику. Тіму. Щуплявому сором’язливому хлопчакові, який тоді, кілька років тому, не міг захистити ні себе, ні інших. Він так і залишився щуплявим і беззахисним. Зайвий клопіт.

      Білка хмикнула і поклала олівець до кишені.

      Управлятися ножем простіше і звичніше.

      Навіщо потрібен олівець? Хіба ним можна вирізати м’ясо з туші?

      Лезо з хрускотом пройшлося вздовж хребта діра.

* * *

      Книжник сподівався, що й цього разу все обійдеться.

      Насправді він розумів, що після сутички в лісі, після того,