Круговерть. О. Генри

вираз поєднання жадібності та ворожнечі повернувся на обличчя перевізника, залишався там десять із секунд і зник.

      – Сир, – сказав він, – п’ятдесят центів звичний тариф, але мені потрібні два долари, сир, мені треба отримати два долари сьогодні. Я не вимагаю їх у вас, сир, після того, як дізнався, звідкіля ви. А просто кажу, що повинен отримати два долари цього вечора.

      Мир і впевненість відтепер оселилися на його важкому обличчі. Возій був щасливішим, ніж сподівався. Замість того, щоб підібрати цуцика, який не знає цін, він натрапив на досвідченого собацюру.

      – Ви ганебний старий негідник, – вилаявся я і потягнувся до кишені, – за вами поліція плаче.

      Я вперше побачив на його обличчі посмішку. Він знав, він знав, він знав.

      Я дав йому дві банкноти по долару. Коли передавав гроші, то помітив, що одна з них бачила важкі часи. Правий горішній кут був відірваний, банкнота була роздерта навпіл, а потім знову склеєна блакитного смужкою цигаркового паперу, що зберігало її чинність.

      Але наразі годі про цього афроамериканського бандита: я залишив його задоволеним, здійняв мотузку й відчинив скрипучі ворота.

      Будинок, як я вже сказав, був лише остовом. За двадцять років пензель його не торкався. Я не міг збагнути, як потужний вітер його не завалив, неначе будиночок із гральних карт, поки знову поглянув на дерева, які його обступали, дерева, які ще бачили битву при Нешвіллі й усе ще протягували свої гілки для захисту від штормів, ворогів і холодів.

      Азалія Едер мала десь п’ятдесят років. Уся сива, нащадок роялістів, тоненька та крихка, як і будинок, в якому вона жила, одягнена в найдешевшу й найчистішу сукню, яку я тільки бачив. Вона прийняла мене просто, як якась королева.

      Вітальня, здавалося, займала цілу квадратну милю, і в ній не було нічого, крім шеренги книжок на нефарбованих книжкових полицях із білої сосни, надтріснутого мармурового столика, клаптикової ковдри, канапи, колись набитої кінським волосом, і трьох крісел. На стіні висіла картина, на якій був намальований барвистий букет братчиків. Я лупав очима навколо в пошуках портрета Ендрю Джексона зі соснових шишок, але не знайшов його.

      З Азалією Едер я відбув бесіду, з якої дещо вам повторю. Вона була уродженицею старого Півдня, турботливо вихована в затишному житті. Її знання не були енциклопедичними, зате глибокими й чудовими своєю оригінальністю, проте в трохи вузькій сфері. Дівчину навчали вдома, тому її знання про світ ґрунтувалися на логіці й інтуїції. З таких виходить коштовний і рідкісний гурт есеїстів. Поки господиня балакала зі мною, я підсвідомо смикав пальцями, намагаючись змахнути неіснуючу пилинку з корінців оправ Лемба, Чосера, Гезлітта, Марка Аврелія, Монтеня та Гуда. Вона була вишуканим і дуже цінним відкриттям. Тепер майже всі знають забагато – о, занадто багато – про реальне життя.

      Я усвідомив, що Азалія Едер бідна, як церковна миша. Будинок і сукня, мабуть, усе, що вона має. Тож розриваючись між своїм зобов’язанням перед журналом і лояльністю до поетів і есеїстів, котрі воювали проти