Название | Круговерть |
---|---|
Автор произведения | О. Генри |
Жанр | Зарубежная классика |
Серия | Зарубіжні авторські зібрання |
Издательство | Зарубежная классика |
Год выпуска | 0 |
isbn |
– Та ні, змінилися, – виправилася вона себе і в її останніх словах з’явилася м’яка, радісна нота. – Я бачу це зараз. Ви не забули. Ви не забули ні рік, ні день, ні годину. Я ж казала вам, що ви ніколи не зможете забути.
Я збентежено розмішував соломинкою свій лікер.
– Даруйте, – озвався нарешті я, почуваючись незатишно під її поглядом. – Але в цьому й проблема. Я забув. Я все забув.
Вона висміяла моє ствердження й чарівно засміялася над тим, що вона, либонь, побачила на моєму обличчі.
– Я іноді щось чула про вас, – продовжила вона. – Ви доволі знаний адвокат у Західному Денвері, чи в Лос-Анджелесі? Меріен, мабуть, дуже вами пишається. Гадаю, ви знаєте, що я вийшла заміж через шість місяців після вашого шлюбу. Ви могли прочитати про це в газеті. Одні лише квіти для церемонії коштували дві тисячі доларів.
Вона згадала про п’ятнадцять років. П’ятнадцять років – море часу.
– Чи не буде занадто пізно, – запитав я несміливо, – привітати вас?
– Ні, якщо ви зважитеся це зробити, – відповіла вона з такою прекрасною відвагою, що мені відібрало мову, і я узявся шкрябати скатертину своїм нігтем.
– Скажіть мені одну річ, – попросила краля, нахилившись до мене з нетерпінням, – це те, що я хотіла дізнатися впродовж багатьох років, просто з жіночої цікавості, певна річ: ви колись наважувалися з тієї ночі торкатися, нюхати або милуватися на білі троянди… на білі троянди, мокрі від дощу та роси?
Я сьорбнув лікеру.
– Гадаю, було б марно повторювати, – зітхнув я, – що я нічого не пам’ятаю про такі речі. Моя пам’ять повністю відмовила. І не треба казати, наскільки мені жаль через це.
Леді поклала свої лікті на стіл, її очі знову знехтували моїми словами й подалися мандрувати своїм власним шляхом прямо до моєї душі. Вона м’яко засміялася, з дивним звуком, це був сміх щастя і задоволення і… нещастя. Я намагався від неї відвести погляд.
– Ви мене дурите, Елвіне Беллфорд, – видихнула вона блаженно. – О, я знаю, що ви брешете!
Я тупо витріщився на папороть.
– Мене звати Едвард Пінкгаммер, – наполягав я. – Я приїхав із делегатами на Національну конференцію аптекарів. Зараз ми обговорюємо модну течію організації нового розміщення пляшечок тартрату сурми й тартрату калію, яке, дуже ймовірно, вас не зацікавить.
Перед входом зупинився шикарний фаетон. Леді піднялася. Я потиснув їй руку й вклонився.
– Я дуже шкодую, – мовив я, – що не пам’ятаю. Можу це пояснити, але боюся, що ви не зрозумієте. Вам не до шмиги Пінкгаммер, а я справді не можу уявити собі… троянди й усі інші речі.
– Прощавайте, пане Белфорд, – зронила вона зі своєю щасливою, сумною посмішкою, коли піднялася в бричку.
Цього вечора я відвідав театр. Коли ж повернувся до готелю, то якийсь непримітний чоловік у темній одежі, котрий, здавалося, захопився поліруванням своїх нігтів шовковою хустинкою, магічним чином вигулькнув біля мене.
– Пане Пінкгаммер, – сказав він, зосереджуючи свою увагу на вказівному