Українська модерна проза. Антология

в полі його зору, обмеженому товщею стін.

      Блакить небесну, і сонце, і зорі любує лиш на блискучій, як дзеркало, воді, в тихій трясовині.

      І не бачить дна в болоті, з усім його брудом, а лиш топить очі в небесних безоднях.

      І тихо, і світло йому на душі.

      Та ось із трясовини вискочив на поверхню чорт Болотяник.

      Побачив юнака, що в його власному болоті очима ловить сонце чисте, покоїть очі на блакиті прозорій, зиркнув у його душу, спокійну і ясну, свідому своєї правди, і… посміхнувся.

      Вивернув ураз із дна на поверхню увесь бруд, скаламутив болото і глумливо поглядав на юнака.

      Та лице юнакові не похмарилося, а було все світле, і спокій панував у його душі.

      Він знав, що болото стишиться, що бруд опаде на спід і поверхня знову стане чиста і блискуча.

      Стояв біля вікна і ждав.

      Тоді Болотяник викликав із дна на поверхню усяку гадь – жаб, зміїв, драконів…

      І от по всьому болоту заквакало, засичало, переповнило колись прозору поверхню своєю страшною отрутою.

      Та лице юнака не похмарилося, а було все світле і спокійне.

      Він був хоч і в тюрмі, але високо над затруєним болотом.

      Він знав, що в кожній трясовині живе гаддя.

      Розумів, що зараз воно кимсь роздражнене, чомусь роздратоване, але незабаром заспокоїться, піде на дно, а поверхня болотяна стане чиста, і він знову побачить там небо.

      Стояв і ждав.

      Тоді Болотяник розлютився. Завзявся не тільки вже порушити спокій в душі юнаковій, а вчинити їй біль гострий.

      Свиснув на поміч усіх чортів. Ті вискочили на поверхню, прибрали різні гидкі страховенні вигляди, жерли юнака своїми страшенними очима, люто погрожували, з ненавистю дражнилися, перекидалися та вертілися, переплутувались, скручувались великими клубками, плигали по каламутній воді.

      Юнак посміхнувся…

      Він хоч і в тюрмі, але високо над страшним болотом. Він знає, що нечиста сила водиться в кожній трясовині і що прийде час – і вона вся згине.

      Стояв біля вікна і ждав.

      Тоді всі чорти втихомирились і стали радитись…

      І от болото стишилось. Стало чисте і блискуче, як дзеркало. Та не відбилось в ньому ні сонце, ні блакить небесна, а…

      Вмент лице потьмарилося, очі розширились, кров захолонула в жилах, і біль гострою стрілою вдарив йому в серце – він побачив у болоті свого найвірнішого друга…

      У нестямі відскочив од вікна…

      І не вірив очам своїм.

      Знову підбіг до вікна, дивився і приглядався з панічним страхом.

      Ні сонця, ні блакиті – нічого нема на тихому болоті, ніщо не відбивалось на гладкій поверхні, а лиш у прозорій воді, на самому дні, сидів чорт Болотяник, а з ним у повній приязні його наймиліший, найдорожчий друг, спокійний і лагідний, живий і реальний…

      Тоді невимовний жах опанував його душею.

      Кидався в своїй тюрмі, як дикий звір у клітці, шматував на собі одежу, упав на камінний поміст і бився в корчах об нього головою.

      Аж тепер Болотяник з усіма своїми чортами заливався веселим реготом, і луна від нього струшувала стіни тюрми, котилася