Українська модерна проза. Антология

були лиш темним фоном, аби краще заяснів золотий промінчик.

      В озолоченім облаці зблідла пам’ять тривожних годин, серце рвалося до любові, а душа стреміла до вершин своєї мети.

      Вирваний з обіймів страшної туги і понурого смутку, викупаний в кришталевих филях несподіваних блисків радості – дух її підіймався к небу, будував облачні замки, в’язав золотою ниткою проміння фантастичні, хмар городи.

      Повна вдячності, приклонила вона коліна на лелієвім рубці рожевого облака, витягнула руки і дякувала Богу, природі, усім звіздам на небі, усім квітам і стеблам трави на землі, за той блиск золотий, чистий, ненадійний.

      «О, щастя! О, сонце днів моїх. О, золотий промінчику мій».

      Чи здається їй?

      Ніби звідкись повіяло холодом? Почорніло зелене листя, пов’яли рожеві квіти і померкли ясні неба блакити?

      А де ж її золотий промінчик?

      Чому не бачить його? Не відчуває в душі теплого його блиску? Де він?

      Ах!

      Як зблідло його світло, як дрижить золоте сяєво!

      Усе посмутніло, поблідло, померкли живі краски облаків. Щораз темніші сумраки підносяться з пропасті, прошиті тінню тіні золотого промінчика.

      Ні, він ще не згас!

      Тліє без блиску і тепла!

      Блиснув!

      Напружився, як натягнений лук!

      Ах! Як скоро маліє!

      Вже лиш тонка нитка – лиш щось мигає, якийсь млавий фосфоричний блиск?!

      Захитався!

      Зник!

      Надармо вдивляється в пусту просторінь, вслухується в тишину без блиску. – Зник.

      Якісь бліді тіні розлялися в незкінченній без звізд, часу і зміни.

      Не було темноти, не було і світла, а оден рівний тон заволодів небом і землею.

      Ані одного виразного тону, ані одного не чути звука. Все глухе, байдужне, далеке.

      Ні то блиск денний, ні нічна паморока, а якась вимерла пустиня, що не доста була мертва, аби нічого не чути, не доста темна, аби нічого не видіти.

      Без світла, звуку, почувань, летіла в якісь безконечні омертвілої скуки простори, де кожде, не будучи смертю, замирає життя.

      ВІДЦВІТАЄ

      До легкого прозорого серпанку прикладала напіврозцвілу рожу.

      Глянула в дзеркало і блиск вдоволення відбився на її чудовім лиці…

      Гарна рожа і вона, то одно, то одна краса....

      Чудова! Душею і серцем пожадана! Очі, як бриллянти, губи, як два рожеві листки. А який прегарний, як у лілії, стан! Погляд тої жінки – то щастя, рай, жити при ній – то небо, шуміло довкола неї, а серця бились частіше, очі горіли полум’ям…

      Аж ось один з приклонників її краси здобув її серце…

      Краса її ще більше розцвіла, а притулена до неї дитинка придавала їй ще більше чарів, як пупляшок цвіту рожі.

      Шепіт подиву і обожання її краси були для неї сонцем життя, й вона цвіла своєю прегарною красою, а чудовий пупляшок був немов мініятюрною відбиткою тої краси…

      Щось порушилось в повітрі. Шепотіння подиву і оболоння здавалось шемранням ручая. Шуміло хвилею, гуло потужною піснею сердець. Але чутливі