Українська модерна проза. Антология

уловити, втілити.

      Так лежав у темряві з заплющеними очима без руху, без думки, без почувань.

      А коли розплющував очі, – знову нудьга починала гнітити його.

      А коли заплющував очі, – заспокоювався і тоді біль тупий поволі-волі притихав.

      І тільки туга гнітила його.

      І так лежав без руху, без думки, без почувань.

      І коли вилетів з печери, – одкрив очі і знову побачив сірий одноманітний туман, тихі води, що ледве-ледве колихалися без шуму й плеску, сірі гори й стрімкі скелі.

      Почував, що він живий…

      Так без мети, без пам’яті того, що перед ним і за ним, блукав по безмежно великій планеті і ось знову залетів у печеру.

      На момент блиснула іскра свідомості, що се вже було, і враз погасла безслідно.

      Летів рівно і плавко, коли підіймався вгору – торкався волоссям каміння, як збочував – черкав крилами об стіни.

      Почував, що минають століття, що він живе і житиме вічно, що він безсмертний.

      Почував, що він живий, що всі його мисли тут, при ньому, та ні одної з них не міг покликати до свідомості.

      Лежав із невимовною тугою в душі, що переходила в біль тупий і гнітючий.

      Почував, що вже не скинути з себе сього гніту, не пригадати, не вловити ані найменшої мисли.

      А коли він заплющував очі, біль тупий поволі-волі зникав, і тоді він лежав нерухомо, як труп.

      Не почував ні болю, ні туги; ні голоду, ні снаги; ні тепла, ні холоду.

      Усе єство його прагнуло лиш одного – спокою.

      Повного небуття.

      Так лежав довгі тисячоліття…

      А коли відкрив очі і глянув у далину – схопився, розправив крила.

      Побачив, що здалека, в пащу печери заглядає тьмяне світло.

      Біля нього панувала тьма, а там далеко над тихими водами виднілася ледве помітна смуга сірого світла, і те світло так гостро його вразило, що враз дійшло до свідомості, і він несподівано для себе скрикнув:

      – Світло!

      І тут згадав про світ білий, про Сонце ясне, про землю прекрасну, про все…

      Як вихор ринувся з печери назустріч світлу.

      І тут прокинувся від сну.

      Жах стояв в його широко розкритих очах.

      Лежав у ліжку і почував іще тупий біль свого безсмертя. Увесь тремтів, і холодний піт котився з його чола. Поволі-волі заспокоївся.

      Тоді радість, невимовна радість, що то він не єсть безсмертний, переповнила йому душу.

      Тіло, в якому догоряло останнє життя, мліло від щасливого почування, що пережиті тисячоліття були лиш коротким сном.

      Навкруги стояли його помічники, чужі йому люди, і дожидали кінця.

      Тут побачив знову білого янголя і навіки склепив очі.

      Тиха, радісна усмішка лягла на прекрасне старече чоло…

      ТУРКИ

Ритмічна фантазія

      Неначе павич пишновбраний, дріма на високій горі величезнеє місто. Високі будинки й маненькі хатки і білі, і жовті, і сині, і червоні – усі до гори припадають, немов то квітки степової, геть усіяли рясно високу могилу козацьку. Світленькі віконця на простір морський поглядають, ген прямо на схід.

      Один