Українська модерна проза. Антология

сонце кидає блискучі гарячі плями.

      Аж ось від заходу стала підноситися велика чорна зловіща голова.

      Легка непевна блискавка мигнула стрілою. Знов тихо І парно, лише чорна голова росте, більшає і сунеся вгору. Усе порухалося.

      Дуже теплий вітер подув сильно, морщив на плесах оду, хапав скошене сіно, обривав листє, ніс порохом і дрібним рінєм.

      Стемнілося.

      Густі хмари затягнули цілий небосклін і закрили сонце. Десь як би здалека доходив відгомон сильних громів, а лискавки щораз частійше дерли чорні шматки хмар.

      Над горами висів у сиві і жовті пруги кадовб хмарниці, над нею висіло велике червоне сяєво.

      Гук громів зближався, червоне сяєво погасло, а натомість виринали один із-за другого сині і чорні боввани, товпилися, розбивали і крутили як би в якім пекельнім танці.

      Птахи ховалися під галузє, переляканий товар біг з поля, що ледве пастухи могли єго здогонити, люди запинали вікна і двері, гасили огонь у печі.

      Михайло Федів ніколи не лягав у полуднє спати, а тепер, як на то, заснув, мовби хто каменем голову привалив. Єго називали ще Дебровим, бо хата єго стояла край села над деброю та й усі знали, що він щось від тучі знав.

      Тому-то тепер не один згадав про него в селі, а він спав твердим сном і не знав, що дієся.

      Перелякана жінка ухопила єго за плече і стала будити.

      Михайло схопився і глянув у вікно.

      Із-за вікна липнуло вогнем і зареготалося страшним рескотом.

      – Регочися або й ні, а се вже тобі не буде дозволене, – бурмотів Михайло злісно і завзято.

      Груба каламутна пітьма топилася, спадала щораз нижче, роздувала і грубіла.

      Нараз, як би пукло дно озера, пітьма продерлася у брудні, розтріпані шмати, і посипалися грубі, як головки лещику1, замерзлі грудки леду.

      Михайло ухопив із-за образів поясок, що ним піп у церкві підперізуєся, вибіг з хати і гейби пірнув у темряві.

      Біг до старої дзвіниці, що стояла побіч церкви, як би підперта високим розсоха-тим явором.

      Розібрався, підперезав пояском і потягнув за шнур великого дзвона.

      Дзвін ані рушився. Він потягнув другий раз, дзвін ударив серцем у крису, але голосу не було, аж за третім разом крикнув: «Стій! стій! стій!»

      Хмарниця закрутилася стовпом сивого диму і роззявилася вогнем і заревіла громом.

      – Пусти! пусти мене!

      – Не пущу! не пущу! – гудів поважно дзвін.

      – Пусти!

      – Не пущу!

      – Пусти хоть на кусник поля!

      – Не пущу на поле, іди лісом.

      – Я хочу поля! – ревіла хмарниця.

      – Лісом, лісом, – відповідав дзвін.

      – Поля, поля, – клекочуть брудні жовті боввани.

      – Лісом, лісом, – гуде дзвін.

      – Позволь хоть поступитися, моє військо бунтуєся, – благала, а за нею клекотіли, як у пеклі, блискавки, крутилися, як вужє, і отвирали запінені кровію пащеки, ішли пожирати, нищити, губити.

* * *

      А дзвін приказує голосно, остро, неумолимо: «Лісом! лісом! лісом! лісом!»

      З

1

Лещик – дрібна конюшина.