Українська модерна проза. Антология

ніг. Він підніс і розкусив, а там було чотири листки: яворовий, кленовий, осиковий і смерековий.

      Іван ЛИПА

       24.02.1865, м. Керч – 13.11.1923, м. Винники під Львовом

      Український громадський і політичний діяч, за фахом лікар. Співзасновник таємного товариства «Братство тарасівців». Український комісар Одеси (1917), член ЦК Української партії соціалістів-самостійників, міністр віросповідань УНР (1919).

      На початку 1922-го переїхав до Львова, оселився у Винниках.

      Автор віршів та збірок оповідань «Тринадцять притч», «Оповіді про смерть, війну і любов»(1935) і казок «Тихе слово» (1929).

      КВІТИ

      Молодий полковник повертався з шанців. По той бік гори була його халупа.

      Ішов полониною понад лісами, обходив звичною стежкою, що сам протоптав за довгий час.

      Ясно світило ранішнє сонце, скрізь було зелено, тихо.

      Ішов, занурившись у свої думи, не оглядаючись на розкоші весняного ранку.

      Минає другий рік, як він покинув свою Ольгу.

      Образ дівчини за цей час затьмарився в його уяві.

      Напружувався, щоб пригадати її лице, очі, усміх…

      Ніби от-от уловить, ніби все так добре пам’ятає, – вона ж така дорога й близька душі його…

      Мов із туману виринає їхнє прощання: блакитна сукня, біло-мармурове лице, на чолі матово-золотиста биндочка, що обрамовує кучеряве волосся…

      І раптом замість цього неясного образу, як живе, встає перед ним обличчя матері й дивиться на нього ласкавими очима.

      Наблизився до халупи. На косогорі два великі дерева стоять самотою, мов сироти. Між ними полковник поставив собі халупу з грубих смерек, що густо вкривають Карпати.

      Уподобав се місце, бо з нього відкривається чарівний краєвид. Став біля свого ґанку і дивився в далечінь.

      На всьому необмеженому просторі, куди тільки сягало око, розтаборилися гори, освітлені сонцем. Гора виступала з-за гори, з-за тої третя, десята, без ліку, без краю…

      Як хвилі-велетні на безбережному морі.

      Як зачаровані міста Зеленого Царства.

      Тихо й порожньо скрізь. І тільки ген високо над головою цар-орел, великий, як літак…

      Кружляє все над одним місцем то вище, то нижче…

      І поза цим – нема руху.

      Та полковник знав, що по низинах ховаються гуцульські села.

      Там нидіє нужденне життя під постійною загрозою смерті, або повної руїни.

      Там самі вівці без пастухів, сіра маса, бо проводирі – декотрі пішли в заложники, декотрі повтікали, поховалися.

      І думав полковник:

      «Величні Карпати прекрасні, але ж і грізні! Надто для нас. Хто з нас повернеться, той до смерті їх не забуде. І чую над собою цілий рій праведних душ, що поклали тут своє життя. За що, за кого? Нам кажуть: вороги… Я ж бачу: усе то наші люди, один корінь… І вороги нам, бо забрала їх ворожа держава, до себе в опіку, як малолітніх сиріт. Та й вони прийдуть до зросту, то закон… Ох, коли б кінець цьому! Та вже швидко край. Не хочуть воювати, дезертирують. І що робиться тепер у нас? Якісь заколоти…»

      Хотів