Українська модерна проза. Антология

дверці цокали тихо, звучно, ритмічно.

      Щось ніби видиралось з її пам’яті, прибирало означений вид і знайомі звуки.

      Звідки знає вона той звук?

      Так!

      То той тихий голос, той спокійний лагідний погляд очей, що так довго не могла нагадати, звідки знає його.

      І щораз більше входила сама в себе, дивилась і вслухувалась в якусь далеку таємничу тишу, що нагадувала щось давно забуте, щось таке, що довго мовчало в душі,

      Так сиділа непорушно, не числячи довгих хвиль часу.

      Аж нараз здригнулась, піднесла над головою руки, а уста розхилились і порушились шопотом одного з найбільших геніїв світа.

      Die bist die Ruh

      In aller Welt bist du!

      БЛУДНИЙ МЕТЕОР

      Дзвонять сумні похоронні дзвони. Сумним відгомоном гомонять грубі заглибини хмар, гудять громи, горять блискавки, з ревом погублених спадають у пропасть дикого клекоту і бездонних омутів. Несуться розгуком шалених вихрів, регочуть гуком брудних, розбиваючих о скелі филь.

      Померкло сонце, дрижить земля, валяться ставлені Богу святині від болю роздертої душі чоловіка,

      А дзвони б’ють вічну хвалу безмисльній, глухій потузі, що навіть не знає своєї сили, лиш безупину суне перед себе. А за нею світ стає цвинтарем, печерою попсованих тіл. Люди просять рятунку – ангели спасення!

      Причаїлася повна тривоги тишина. Сонце, як скаменіла брила, пригнітало боввани облаків. Замовк шелест дерев, замерли поля простори, повисли у воздусі птахи.

      Незрушимо висіли шмати чорних хмар, а довгі їх тороки досягали землі. На похилених барках чорного страховища біліла вузька трумна, знам’я побіди сліпої потуги.

      Замерли мисли, зледеніло серце, здеревіли зложені на грудях руки.

      – Нащо мислити, жити, сприймати, нащо серцю битися любов’ю і терпінням? – коли нема сили, щоби в мертве тіло знов вляти життя! – кричало друге, живе, роздерте розпукою серце.

      Щось порушилося в воздусі, захиталися хмари і доптали одна другу. Сонце скотилося к западу і кинуло стовп спіненої крові. Огнем крові займилися хмари, обляли трумно, скупали листки мертвих квітів вінка.

      І рознеслися стогни, при котрих затих рев хмар, замовкли плачучі дзвони, стогни – від котрих завмирає життя, біліє волос на голові.

      «Вічная пам’ять!»

      Земля завила, як стадо шакалів, витягнула пазурі і отворила пащеку, аби прогло-тити свою жертву.

      З шумом і лоскотом зсунулося в чорну пропасть каміння, задрожала трумна, з вінка відірвався сухий листок і упав на білу хустку, промоклу сльозами шаленого болю, розпуки, довгих, повних непокою днів, страшних безсонних ночей.

      І усе нараз заточило п’яні круги, заморочило мозок, піднесло грудь, затиснуло в горлі. Лишилося – хрест, могила і сухий листочок, що кричав із-за гробу: «Не забудь мене!»

      Повінь чорних думок розсаджувала їй виски, серце з конвульсивного корчилося болю, страшна розпука широко отвирала зіниці, затискала уста і ломила пальці слабої жіночої руки.

      А за нею з розсіяним волоссям тягнула блідолиця туга. Вбила безкровні уста в филюючу розпукою грудь нещасливої