Улюблені пісні XX сторіччя. Михайло Маслій

Анатолія Пашкевича

      Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

      Виростуть з тобою приспані тривоги.

      У хмельні смеркання мавки чорноброві

      Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

      Будуть тебе кликать у сади зелені

      Хлопців чорночубих диво – наречені.

      Можеш вибирати друзів і дружину,

      Вибрати не можна тільки Батьківщину.

      Можна вибрать друга і по духу брата,

      Та не можна рідну матір вибирати.

      За тобою завше будуть мандрувати

      Очі материнські і білява хата.

      І якщо впадеш ти на чужому полі,

      Прийдуть з України верби і тополі.

      Стануть над тобою, листям затріпочуть,

      Тугою прощання душу залоскочуть.

      Можна все на світі вибирати, сину,

      Вибрати не можна тільки Батьківщину.

      Був час, коли захопившись поезією шотландця Роберта Бернса, Василь Симоненко, певно, мрійливо зітхнувши, занотував у щоденнику: «Хотів би я, щоб мої пісні співали, як співають в англомовному світі Бернса…» За життя Василя ніхто й гадки не мав, а він – й поготів, що його вірші стануть народними піснями і їх співатимуть доти, доки житиме на землі бодай один українець.

      «Земля вже 28–й раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго, – щиро зізнавався поет. – Зате навчився я пити горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше – навчився бути нещирим. Брехня – мабуть, моя професія… Я розумію, що поет з мене такий собі. Але бувають і гірші. Такі, як я, теж необхідні для літератури. Ми своїми кволими думками угноїмо грунт, на якому виросте гігант. Прийдешній Тарас або Франко». Надмірне самооскарження. Адже епоха така контроверсійна й немилостива, а Василь ще такий молодий. Його духовне становлення тільки починалося і обіцяло увінчатися чимось непересічним, а може, й геніальним, адже потенціал поет мав колосальний, а вчитися ніколи не припиняв. Він ненавидів смерть, знаючи, що вмирає. Він так хотів жити. Він ще стільки міг зробити доброго…

      Доля не зводила Симоненка спеціально для творчої праці з кимось із українських композиторів. 1965 року 27–літній Анатолій Пашкевич на запрошення керівника Черкаського державного народного хору Анатолія Авдієвського приїхав працювати хормейстером цього знаного колективу. Молодий здібний та обдарований Пашкевич не міг не звернути уваги на вперше видану Василеву збірку «Тиша і грім». Вона полонила його своєю незвичайністю, простотою форми, глибиною і своєрідним новаторством у відкритті незайманих пластів.

      «Коли я ознайомився з Василевою поезією, зокрема з віршем «Лебеді материнства», одразу зрозумів, що їхня ритмічна побудова може легко лягти на музику, – зізнавався Анатолій Пашкевич. Пам’ятаю, їхав я до Києва по Дніпру «Ракетою» – тоді були дуже популярними такі річкові