Унія. Володимир Єшкілєв

до помираючого та дечого розпитати.

      Обличчя Зорки випірнуло з пам’яті. Вкрита випотом та мармуровою блідістю передсмертна маска. Така ж брехлива, як і всі маски.

      Гаман із талярами відтягував пояс під кунтушем.

      Може, ще встигну, припустив Виговський.

      Відтоді, як вони з Немиричем залишили другий поверх трактиру, сморід тут став відчутнішим. Біля Зорки писар знайшов чи не всю його родину. Жінки і діти плакали, насуплені чоловіки в овечих кожухах та вовчих шубах обступили ложе патріарха.

      Той був ще при свідомості. Побачивши Виговського, трактирник підняв руку, закликаючи писаря до себе. Очима показав на юнака, що тримав над узголів’ям срібний ковчежець. Якби не чоловічий одяг, Виговський прийняв би його за дівчину.

      – Ти Самійло? – запитав у юнака, навмисно перекроївши ім’я на козацький лад.

      – Так, милостивий пане, – той впав на коліна і припав губами до писаревої руки.

      – Я хотів би поговорити з ним, – Виговський показав на трактирника, – без свідків.

      – Він вже не балакає, пане, – мовила старша жінка.

      Насуплені чоловіки запитально дивилися на писаря.

      В очах трактирника він зауважив щось подібне на переляк.

      Певне, думає, що я прийшов відмовитись, зрозумів він. Тому сказав:

      – Я дав тобі, Зорка, своє шляхетське слово і воно є незламним. Хотів лише дечого взнати. Але, якщо не можеш говорити…

      Крізь хрип старого промкнулися калічні слова. Лушпайки від слів. Виговський не второпав нічого, але родина зрозуміла. Всі, крім Самуїла, залишили покій. Старший із синів вийшов останнім, зачинивши за собою двері.

      «Самуїл буде за тлумача», – подумки погодився писар.

      – Чого насправді шукали ті севруки? – запитав він. – Вони ж не за грошима сюди приїхали.

      Зорка певний час лежав без найменшого руху, відтак показав очима на юнака. Той звівся з колін.

      – Вони шукали його? – на мить Виговському здалося, що його дурять.

      – Мене, – підтвердив Самуїл.

      Він дивився на писаря темними очима, які пасували б якійсь красуні зі степового хутору; в непевному світлі і його погляд і його врода здалися Виговському мальованими темперою на іконній дошці. В цьому хлопцеві було щось моторошне, щось зовсім чуже і цьому трактиру, і тутешнім людям. За ним вгадувалася якась люта пустка, але вона не була родичкою навколишнього сніжного запустіння.

      Писар звернув допит на Самуїла:

      – Кого образив?

      – Нікого, пане.

      – Навіщо ж тебе шукали?

      – Щоб вбити.

      – …?

      – Дечого відаю.

      – Мусиш мені сказати.

      – То, пане, недобре знання.

      – Чим недобре?

      – Від нього вам буде лише гірше.

      – Мені вирішувати, не тобі.

      – Але ж…

      – Я тепер твій пан і володар. А також пан і володар твоїх гріхів та всього твого знання.

      – Готовий, пане, вам у всьому коритися,