Унія. Володимир Єшкілєв

страшно, – розсміялася права; чи то від сміху, чи може від чогось іншого, тканина також сповзла з її грудей.

      Мечислав мусив визнати, що груди в неї досконаліші та свіжіші за груди лівої, хоча та й здавалася молодшою.

      – То хто ж така Артеміда? – нагадала Каліпсо.

      – Це ім’я одніє паризької вигадниці.

      – Справжнє?

      – Звісно, ні.

      – І що ж вона вигадала? – поцікавилася Кассандра.

      – П’єсу, у якій проникливо оповідає про трагічну і пристрасну любов Сапфо до Клеїди та Анакторії.

      – Так це трагедія?

      – Радше сумна пастораль.

      – О пресвітлий Фебе, – закотила очі Каліпсо, – от ми й дожилися до сумних пасторалей.

      – Артеміда знається на сапфічній поезії? – не припинила цікавитися Кассандра.

      – Вона в неї закохана, – син підстарости підняв правицю, наслідуючи професійних декламаторів, підвів погляд до зеніту й процитував: «Я за траву зеленіша й блідіша за пароський мармур, доторк один ще – в солодких судомах, як у савані, смерть мене прийме!»

      – Це вона написала? – зробила великі очі Каліпсо.

      – Ні, це рядки великої Лесбійки.

      – То може твоя Артеміда також воліє дівчат? – припустила Кассандра. – Двох одночасно, аби лизали її, як ту Сапфо, аж до передсмертних судом.

      – Це брехня.

      – Невже? – Кассандра повністю звільнилася від тканини, зручніше вмостилася у кріслі й повільно розвела довгі, ретельно поголені ноги. – А ми з Каліпсо воліємо Фаона. І нас також двійко.

      – Він нас не хоче, він ще спить, – надула губки Каліпсо. – Агов, пробуджуйся!

      – Агов, пробуджуйтеся! – сказав хтось біля самого вуха сина підстарости.

      Мечислав відкрив очі й побачив над собою молоде жіноче обличчя. Його голова спочивала на високій подушці, а звільнене від одягу тіло – під пуховою ковдрою. Кілька хвилин він згадував, перш ніж із пам’яті виплили події в домі Скибицької. У жінці, яка стояла поряд з ліжком, він впізнав господиню дому. Поряд з нею стояла служниця, та сама, котра відкрила шляхетним гультяям браму.

      – О, панно, я маю вибачитися за… – почав син підстарости.

      – Я вас прошу, пане, – відмахнулася Скибицька. – Якраз вам і немає за що вибачатися.

      – Але ж я прийшов до вашого дому з лістригонами28, котрі умисно вчинили скандал і напали на вашого… друга.

      – Не знаю як іншим, але одному з цих, як ви кажете, лістригонів тепер гірше за вас.

      – Певно, Ревулі.

      – Ревулі? – гмикнула служниця, але господиня не бажала, щоб хтось випереджував її у новинарстві.

      – Ревула, звісно, лежить десь порізаний склом, зализує рани як битий пес, а от молодому Даниловичу вже ніякі примочки з мазями не допоможуть, – об’явила Скибицька. – Ян так приклав його палашем, що голова розкололася й мозок витік. А ви, пане, кинулися мене рятувати від того скаженого Кота. Ви вчинили шляхетно, і Ян також сказав, що ви діяли як справжній лицар й що серед тих лотрів29 ви опинилися випадково. Це й Бенах потім підтвердив. Він сказав княжим драбам, що

28

Лістригони – розбійники.

29

Лотри – злодії.