Унія. Володимир Єшкілєв

що то був Хмельницький.

      – Колишній писар черкаського війська? Зиновій? – уточнив Радзивілл.

      – Так, – кивнув Конецпольський, – саме так. Nil inultum remanebit. Sarmatis ora!26

      – Себто? – було очевидно, що фаталістичний настрій ясновельможного почав діяти канцлерові на нерви.

      – Тоді це були лише слова того, хто затаїв жадобу помсти.

      – Погано затаїв.

      – Але учора… – князь-гетьман підійшов до величезної скляної колби; його погляд застиг на вигнутому склі наче зачарований спотвореним відображенням обличчя. – Учора я доручив Палліді спитати в прозорливої сили, котра живе в ній, що буде з нашою державною справою після того, як я відійду до предків. І ось тобі відповідь, влучна, як стріла Аполлона-руйнівника. Облуди тут бути не може. Це місце пильно охороняють. Палліда не виходить звідси й не спілкується ані з челяддю, ані з драбами. Її батько також. Дрова, їжу і воду сюди доставляє німа холопка. Я все передбачив. А тепер скажи мені, звідки ця дитина може знати те, про що навіть канцлер литовський не відає? Є в тебе пояснення?

      – По-перше, – почав Радзивілл, – це може бути збігом, а по-друге…

      – А ти що думаєш? – не дослухавши князя-канцлера, Конецпольський розвернувся до Лібра. – Збіг? Чи може демони лише лякають нас, щоб послабити сарматський дух?

      – Палліда запитує, їй відповідають, – сказав алхімік. – Вона б ніколи не насмілилася ввести в оману або у пустий неспокій верховного воїна держави. Але ж раніше Палліда вам казала, що ваша смерть ще не на часі. А доки вашмосце живі, держава буде у безпеці.

      – Вона казала «сім років».

      – Це ж не мало.

      – Можливо для людини, та ще й немолодої – так. Але держави живуть тисячоліттями. І вже накопичені великі гріхи, такі великі як найвищі гори…

      – Хіба держави грішать? – промимрив Немирич.

      – А хіба ні? – князь-гетьман важко пройшовся склепом, зачіпаючи бобровою шубою баняки та дротяні конструкції незрозумілого призначення. – Крок за кроком, унія за унією будували ми велику Республіку, єднали землі та сім’ї, видавали пресличних цурек27 за немитих лісовиків, змішували благородну сарматську кров з варварською і грішили: так, панове, грішили. Порушували вівтарні присяги, розмінювали вічне на минуще, ображали святість. Скільки гріхів смертних наших прийняла на серце своє Матір Божа, скільки гріхів…

      – Під немитими лісовиками ти, може, розумієш моїх предків? – поцікавився Радзивілл.

      Але Конецпольський його не чув.

      – А тепер все це склалося в невідкупний борг. Мене, мене, текел, упарсін… Всі пророцтва віщають погибель, – прошепотів він, дивлячись на блакитний вогник під залізним тиглем. – Всі до одного й усюди… Все прахом піде, все дістанеться туркам…

      – Я уві сні ще дечого бачила, – раптом озвалася забута вельможами дівчинка.

      Тепер вона сиділа на ослінчику біля комина та ворохобила вуглі мідним дротом.

      – Лише кажи мені правду, – князь-гетьман драконом навис над нею. – Про важливі речі пророчиш.

      – Я бачила страшну людину, – безбарвним

26

Nil inultum remanebit. Sarmatis ora! – Ніщо не залишається без кари. Сарматам – сльози! (Лат.).

27

Пресличних цурек – найкрасивіших доньок.