Унія. Володимир Єшкілєв

ксьондз разом з вельможами пройшов до Шахового кабінету – особливої частини покоїв, де підлогу, шпалери й навіть стелю розмалювали білими і червоними квадратами. Столик для гри освітлювали грона воскових свічок, але високу стелю, дальні кути та картини на стінах занурили у морок.

      Десь у ньому залишилися ксьондз і слуги, а достойники увійшли до осяйного кола. Жовтувате світло застрибало на розшитих золотом камзолах, перснях, пряжках, товстих ланцюгах та медалях, розлилося накрохмаленими до кісткової твердості мереживними комірами.

      – Митрополит сьогодні був не в настрої, – зауважив коронний гетьман, сідаючи за столик, на якому розставили чотири «фортеці». – Прошу, – порухом руки він запросив Немирича, Радзивілла і Любомирського до гри.

      – Він не в настрої з того часу, як турки кинули в море грецького патріарха, – уточнив Радзивілл. – Боїться, певне, що закінчить свій вік у Дніпрі.

      – У нього є підстави сумувати за патріархом. Як би там не було, той зробив Могилу екзархом Константинопольського престолу, – нагадав Конецпольський і зробив перший хід. – І після того сільські попи відразу припинили проти нього інтригувати.

      – Вони здатні припинити інтриги? – розсміявся Любомирський й теж пересунув фігуру на дошці. – Тоді вони святіші за наших єзуїтів. Ці ж ніколи не припиняють, правда ж, отче Цербере?

      Молодий ксьондз виринув із тіні, обережно наблизився до столу й посміхнувся Любомирському.

      – Уклінно перепрошую, ваша світлість, мене кличуть Цибером, – мовив він неголосно, проте виразно.

      – Яка, до дупи, різниця, – Любомирський гмикнув. – Всі ви нишпорки та інтригани.

      – Ми служимо Богу.

      – Підмощуєте везглов’я слів під лікті душ24.

      – Припиніть, – нахмурився ясновельможний. – У пана Єжи може скластися враження, що в цьому домі тільки те й роблять, що висміюють духовенство.

      – Хіба кальвіністам таке не подобається? – не вгавав Любомирський.

      – Мені не подобається, – озвався сенатор.

      – Мені також, – підтримав його Радзивілл.

      – Ну вибачте, панове, – посміхнувся молодий вельможа. – Я думав, що перебування у розумних країнах вивільнює. Помилився.

      – Ти про що? – Радзивілл встромив погляд у перенісся Любомирського.

      – Не про вас.

      – А я раптом подумав, що про мене.

      – Хіба я не вибачився?

      – Це було сказано після вибачення.

      – Мені ще раз вибачитися?

      – Спробуй.

      – Годі вам, – втрутився князь-гетьман.

      – Свояцтво не дає права на втрату відчуття місця, – наголосив Радзивілл. Немирич здивувався несподіваному залізу у хрипкуватому голосі канцлера.

      – Мені вказують місце? – звернувся до гетьмана Любомирський; й не отримавши відповіді, повторив запитання:

      – Мені при чужому вказують місце?

      – Вказують тим, хто його забуває, – замість Конецпольського відповів Радзивілл.

      – Мені здається, що не я один

24

Іронічний вираз XVII ст. щодо єзуїтських методів впливу. Везглов’я – подушки.