Унія. Володимир Єшкілєв

підвівся. – Що ж, може й до кращого, – він подивився у темряву, туди, де чекали слуги. – Замість шахів зможемо відвідати декого в Арматній вежі. Декого, приналежного глибшим знанням світу сього.

      – Ви вмієте заінтригувати, найсвітліший князю, – Немирич підвівся слідом за господарем дому. – Я думав, що Арматна давно закинута.

      – Не зовсім, – ясновельможний зачекав, поки слуги надягнули на нього шубу, відтак уточнив: – Верхні майданчики її руйнуються, проте підвали там знамениті. Зараз побачите.

      – Підвали нівроку, – підтримав Радзивілл. – Та й підземні ходи капітальні.

      За кілька хвилин всі троє вже спускалися на підземний поверх палацу, сполучений зі старою цитаделлю. Немирич втішився, помітивши, що серед слуг з факелами не видно Цибера. Пройшовши вузьким цегляним коридором, вони вступили до квадратної зали. Чотири кам’яні колони підтримували низьке склепіння.

      – Посвіти, – Конецпольський показав на стелю.

      Слуга підняв смолоскип, руде полум’я затанцювало під самим склепінням. Немирич побачив грубий малюнок: охряна ящірка звивалася в колі кутастих знаків.

      – Давно мальовано, – сказав ясновельможний. – Це за часів Казимирових.

      – Ще раніше, – не погодився князь-канцлер.

      – До Казимира нічого мурованого тут не будували, лише з дерева, – гетьман, здавалося, вдивляється в древні руни, частина з яких вже майже не проглядалася. – Тепер ніхто прочитати не може. Скоро пліснява все тут зжере.

      – Ніхто не може? Навіть так? – Немирич вийняв з кишеньки камзола монокль, подивився крізь нього на руни; йому здалося, що він десь бачив подібні знаки.

      – Наслідуєте Нерона, пане Єжи? – поцікавився Радзивілл.

      – …?

      – Імператор, якщо вірити Плінію, носив з собою смарагд, крізь який дивився гладіаторські бої.

      – Давно не перечитував Плінія, пане Ольбрахте, – посміхнувся Немирич. – А в Галлії і Голландії помічні скельця не дивина. На відміну від наших країв.

      – То все від економії на свічках, – визначив ясновельможний. – Книжні вони там та скупі, як лахмітники; от і сліпнуть. Якби ті галли з батавами гасали степом, як ми, сармати, то ніякого б скла не чіпляли на носа… Всі ви, – обвів він поглядом слуг, – залишитеся тут і чекатимете. А ви, панове, візьміть смолоскипи. Вже недалеко.

      Троє вельмож вступили під нижчі арки, де зверху звисало моховиння, капала вода, а глиняну підлогу не вкрили плитами. Тут, ховаючи за халяви гральні карти, їх зустріли вартові: в гетьманських кольорах, старші віком, зашкарублі у давніх війнах, з вибляклими очима та вислими вусами. Конецпольський відвів начільного з драбів до глибокої ніші й перекинувся з ним кількома фразами. Говорили тихо, сенатор ні слова не розібрав.

      Відтак вони спустилися сходами до підземних казематів, де знову почалося царство грубого каменю. Велетенські брили тиснули з боків, а прохід з кожним кроком вужчав. За поворотом шлях заступили двері. Масивні на вигляд, вкриті залізними бляхами.

      Князь-гетьман постукав по блясі перснем.

      Невдовзі