Пливе човен – води повен. Олег Говда

щодо справедливості, але зараз було не на часі її висловлювати.

      – А Крук як тільки відчув свободу і взяв у руки шаблю, став насміхатися наді мною. Сказав, що на пасіку він приїхав сам. І ніхто його не боявся. Що спершу він зарубав діда, зв’язав Марусю і тільки потім ватагу свиснув. Що три дні і три ночі гостювали вони у моєї нареченої вдесятьох. І лише перед від’їздом підпалили хату… Щоб сліди знущання приховати.

      Василь скрипнув зубами.

      – Брехав… сучий син! – я мав це сказати. Заради Василя. – Хотів розлютити тебе. Ти ж мене сам вчив, що холодна голова в бою то половина перемоги. От Крук і бив по болючому. Плював тобі в душу…

      Полупуд подивився уважно мені в очі і, з помітним полегшенням, повільно кивнув.

      – Дякую, Петре. Сподіваюся, саме так і було. А тоді я справді замалим розум не втратив. Нічого пригадати не можу. Ніби кривавий вихор перед очима танцює. Одне бачу як зараз – вістря шаблі встромляється в око Крукові, і той замертво валиться з кручі в річку. Сам я теж без пам’яті впав, багато крові втратив. А коли отямився – його вже течією віднесло. Так що до вчорашнього дня був впевнений, що Крук мертвий. Курінному розповів правду. Повинився, мовляв, так і так… Воля твоя, батьку, хочеш – карай, хочеш – милуй. Довго думав старий Матвій, а потім вирішив, раз тіла я не бачив і готовий присягнути в тому на сповіді, то і вбивства не було. Значить, звинувачувати мене нема в чому. І, як бачиш, не помилився. Якщо б судили мене тоді, то даремно. Зате тепер, Петрусю, не один Господь мені свідок, а й ти все бачив. Є з чим на суд товариства вдруге вийти і вирок смерті для Крука вимагати. І якщо коло старшин ухвалить відступника стратити, то вже тоді кожен козак не тільки матиме право, але і зобов’язаний убити його. Де лиш спіткає.

      Розділ четвертий

      – Не мала баба клопоту, завела порося… – пробурмотів Полупуд, спантеличено смикаючи вус. – Навіть не знаю, радіти чи навпаки… Покинути таке добро – усе життя шкодувати, а на горбу не потягнемо, пупець розв’яжеться.

      Настільки мудрі думки козак промовляв, оглядаючи розпотрошені тюки і рогожані лантухи, в які був запакований вантаж розбійницького байдака. І було від чого. Майже весь товар складався зі штаб свинцю, діжок з порохом і новеньких мушкетів. «Яничарок», як обізвав рушниці Василь. Шанобливо уточнивши при цьому, що зброя шведська. Та ще й не з ґнотовим, а з кременевим замком. Більш зручним у використанні. І ціною, відповідно, набагато дорожча за звичайні гаківниці.

      – Шкода, нема кого запитати, скільки тут цього добра… А перераховувати по одному, мороки на тиждень, не менше.

      – Навіщо питати? Якщо тобі цікаво знати приблизну кількість, плюс-мінус десяток, то це ми миттю підрахуємо.

      – Ага… – козак лише рукою махнув. – Ти що, не бачиш, скільки тут всього? Щоб мені півпуда солі з’їсти, якщо до ранку вправимося.

      – Не кажи «гоп», поки не перескочиш… – посміхнувся я з висоти незакінченої вищої освіти. – Знайшов проблему… Скільки зв’язок в одному пакунку? Раз, два, три… Дюжина. А скільки тюків всього? На кормі вісім