Пливе човен – води повен. Олег Говда

викинув за борт. Потім пройшов на корму і взявся за стернове весло. Оцінив відстань до берега і потягнув кермо на себе.

      – Бачу, Петрусю, не солодко тобі велося, якщо вітаєш мене, як рідну матір? Сильно били?

      – Ні… Не дуже. Я ж їм, усе як ти велів, говорив. І Крук відразу зметикував, що мене можна за грубі гроші продати. Тож велів не чіпати.

      – Завжди був розумний, шельма… і до золота падкий, – Полупуд пожував губами і сплюнув, немов йому від однієї лише згадки про колишнього побратима робилося гидко в роті. – Ех, другий раз вивернувся, падлюка…

      Я примостився поруч, нібито допомогти керувати байдаком. Все ж одним веслом управляти важко навантаженим човном було не так просто.

      – Василю, це не моя справа… Якщо не хочеш, можеш нічого не говорити…

      Хитрував, звичайно. І самого цікавість розпирала, і бачив, що козакові накипіло на душі – треба виговоритися. Настільки, що він аж зрадів моїм словам.

      – Хочеш дізнатися, що за історія пов’язує мене з Круком?

      – Якщо на те буде твоя воля і згода…

      Полупуд ще раз обвів поглядом річку, особливо правий берег, щось прикинув і кивнув.

      – Якщо вітер не посилиться, до гирла притоки Бистрої, думаю, раніше полудня не винесе, так що час є. Можна і поговорити. У тебе тютюну, часом, не знайдеться?

      Я винувато розвів руками. Мовляв, звідки у бранця майно, але тут згадав про захований окраєць.

      – Тютюну немає, а ось пожувати є.

      – Чудово, – зрадів Василь, коли я вийняв із шароварів невеликий, як дві сірникові коробки, шматок хліба. – А то я другу добу тільки недостиглими вишнями та заячою капустою харчуюся.

      Швидко прожував окраєць, зачерпнув долонею води з річки і запив.

      – Спаси Боже… – витер вуса долонею. – Як розвидніється, оглянемо байдак. Не може бути, щоб розбійники весь припас на берег знесли. Хоч щось, та залишилося. Заодно – подивимося, що вони бусурманам такого цінного везуть?

      – Везли…

      – Що? А, ну так… – хмикнув Василь. – Приймається…

      Потім порився за пазухою і витягнув мою люльку. Наче привіт з дому передав.

      – Бачиш, зберіг твою цяцьку. А тютюну немає… Гаразд, – козак дбайливо сховав люльку назад, – розмовляти можна і без диму… Ми з Круком побраталися ще джурами. Я – як ти знаєш, на Січі з пелюшок ріс, а його на Низ кобзар привів. Хлопчик прибився до старого десь аж під Краковом. Так і бродили разом світом, поки на Січ не прийшли. Кобзар відпочив і знову до людей пішов, а Крук козакувати залишився. І зрозуміло, що двоє сиріт незабаром потоваришували. Я йому козацьку науку і звичаї допомагав зрозуміти, а він мені про те життя, що за порогами, розповідав. Геть нерозлийвода стали. Окремо нас тільки наставники бачили, коли різні завдання давали. Та й то ми намагалися спершу один наказ виконати разом, а потім за іншу справу бралися…

      Василь помовчав трохи.

      – Щасливі були роки… Пізніше нас прийняли в новики і стали брати в походи… Там ми теж завжди трималися разом. Нас отаман навіть