Пливе човен – води повен. Олег Говда

потім вибрав один, відразу випробував, збивши з сосни шишку, і після цього вже розлучався з ним, тільки коли в воду ліз.

      А як на мене, то треба бути майстром спорту з важкої атлетики або ковалем, щоб стріляти з цих «яничарок», утримуючи ствол на вазі. Та й то, віддачею з ніг зіб’є. Пробував, знаю… Нема дурних. Зате пістолі, що сподобалися мені, були і досить легкими, щоб рука не тремтіла, і в той же час виглядали переконливо. У калібрах не розбираюся, але мізинець у дуло пролазив. Та й кульки, в спеціальному замшевому мішечку, додавалися теж серйозні. Кожна, як лісовий горіх. Рукоять зручна, сама в долоню лягає. І взагалі, з усіх цих смертовбивчих виробів, вони були найдосконалішими, чи що. І технічне виконання ближче до мого віку.

      Так що я спинив вибір саме на них. Почистив, зарядив і засунув за пояс. Мимохіть подумавши, що якби ось у такому вигляді – шабля на боці, пістолі за поясом – вийшов на сцену, то зробив би справжній фурор в інституті. Ось тільки, після тутешнього життя – минуле з кожним днем здавалося мені все менш реальнішим. Ніби я не перенісся з далекого третього тисячоліття в Дике Поле сімнадцятого століття, а завжди жив саме тут. А майбутнє просто наснилося. Настільки нереальним і прісним воно мені тепер здавалося…

      Не знаю, пістолі додали впевненості і дозволили розслабитися чи втома своє взяла, але я якимось чином примудрився задрімати. Бо чим пояснити, що, моргнувши черговий раз, замість неба я побачив перед собою темну постать і відчув смердюче дихання.

      Треба зауважити, що рівень тутешньої стоматології перебуває на рівні прикладної хірургії. У тому сенсі, що зуб вважається або здоровим, або таким, що підлягає видаленню. Тому запашок з рота у більшості ще той. Просто деякі, замість «орбіт», освіжають подих жувальним тютюном, часником, цибулею або споліскуючи зуби оковитою.

      Якби не це – я, може, і не відреагував би так швидко, взявши тінь за марення чи сновидіння, але привиди не смердять. Тим паче – часником. А ще не замахуються шаблею. Клинок, що зблиснув у місячному світлі, остаточно вивів мене зі ступору і, оскільки я все ще любовно погладжував рукоять пістоля, то він і опинився у моїй руці.

      – Бабах!

      Тінь охнула, склалася навпіл і впала на днище байдака, брязнувши випущеною шаблею.

      Як виявилося, вона тут була не одна. А в компанії ще як мінімум трьох. І я, не довго роздумуючи, вистрілив знову, цілячись в усіх разом.

      Когось, мабуть, зачепив, бо крик болю повторився, а далі в мені потреби не було, – Полупуд прокинувся.

      Навіть не встаючи, він збив з ніг одного нападника під-січкою, другого уклав – смикнувши за шаровари, і тут же навалився на них зверху. Кулак зметнувся вгору – двічі. Потім запорожець піднявся і оглянув місце сутички. Одного з тих, що я підстрелив, чиркнув ножем по горлу і викинув за борт, біля другого присів у роздумах.

      – От усім ти хороший, Петрусю, – пробурчав невдоволено. – Але треба ж і думати… хоч інколи. Куди поспішав? Могли чотирьох веслярів роздобути, а тепер – завдяки твоїй влучності, тільки двоє залишаться.

      – Я зможу гребти! – скрикнув поранений