Пливе човен – води повен. Олег Говда

люті або зі страху, несподівано пригнувся і, навіть не думаючи про захист, кинувся козакові в ноги. Василь рубонув його по спині, так що того аж вигнуло, але відскочити не встиг і на ногах не встояв. Впав навзнак.

      Бачачи це, останній розбійник закричав щось і метнувся вперед, в надії добити лежачого. Але я теж не дрімав.

      – Бабах!

      Харциз здригнувся, похитнувся і зробив ще один крок уперед, тримаючи шаблю перед собою, вістрям униз, як колун.

      – Бабах!

      І навіть незважаючи на результат, став гарячково перезаряджати пістоль. Береженого і Бог береже. А удача посміхається тим, хто готовий до будь-яких несподіванок.

      На щастя, добавки не знадобилося. Останній нападник упав долілиць одночасно з тим, як підхопився Полупуд.

      Усе… Сушіть весла, бабуся приїхала.

      Втома навалилася така, що я без сил присів на тюк і опустив, немов налиті свинцем, руки. Куля тут же викотилася з дула і неголосно плеснулася в калюжу на дні байдака. Дивно, звідки вода взялася, ніби раніше не просочувалася.

      – Влучно стріляєш… Хвалю… – Василь витер клинок одягом одного з убитих, але залишився чимось незадово-лений, тому що зробив це ще раз рогожею, і тільки потім сунув шаблю в піхви.

      – Один би я так швидко не впорався. Трупів, звичайно, забагато. Але все ж краще, ніж дірка у власній шкурі. Ти сиди, сиди… У такій слабкості конфузу немає. Це з незвички… Після першого десятка пройде. Не небіжчиків… Їх у тебе вже чимало назбиралося. У десяти боях треба побувати… Поки перестанеш кожен раз, як заново, переживати.

      Козак неквапливо просувався від корми в моій бік, перевіряючи стан противників. Трупи швидко обшукував, скоріше за звичкою, ніж цілеспрямовано (що з напівголого взяти?), і викидав за борт. Трьох, глянувши на рани, шпигнув ножем у серце і теж відправив рибам на корм, а двом – стягнув руки мотузками і прив’язав до весел. Значить, вважав, що згодяться.

      Так поступово добрався і до Тіпуна.

      Керманич, як прийшов до тями, так за весь час навіть з місця не зрушив. Чи то рана сильно дошкуляла, чи сподівався, що і без нього впораються. Мабуть, свій промах визнав прикрою випадковістю, і зараз йому навіть на думку не спало, що двоє – один з яких панич-незграба – зможуть протистояти цілій ватазі добірних головорізів. А коли побачив, чим справа закінчилася, принишк, як миша під віником. Щоб зайвий раз не дратувати переможців. Бо ще древніми сказано: «Vae victis»5.

      – Уб’єш? – запитав покірно, коли Полупуд встав перед ним, заклавши руки за пояс і погойдуючись з носка на п’ятку.

      – За те що обдурити спробував? – перепитав запорожець. – Ні… Кожен би так зробив, у кого духу вистачить. У спробі обдурити ворога ганьби немає. За це зла не тримаю. Але, якщо човен на мілину посадиш або іншу каверзу затієш, тоді – вибачай. Богом клянусь, пошкодуєш, що на світ народився. Лікті і коліна переб’ю, а потім по шию у воді до керма прив’яжу і так залишу. Скільки здужаєш, стільки і живи. Віриш?

      Козак говорив спокійно, навіть знехотя, немов про дрібницю якусь ішлося. Геть

5

Горе переможеним (лат.).