Пливе човен – води повен. Олег Говда

теж підібралася не гірше отамана… Тіпуна пам’ятаєш? Здоров’я тобі він не бажає, сам здогадуєшся… А ось гостинець, при нагоді, міг би передати… свинцевий.

      Отаман з Полупудом продовжували докоряти один одному, не згадуючи конкретно, з чого почалася їхня непримиренна ворожнеча, зате поруч зі мною вже готувалася підлість.

      – Гостинця, значить… – пробурмотів керманич. – Як скажеш, отамане. Можна і гостинця… Галушка свинцева згодиться? Щоб йому вдавитися, тіпун мені на язик…

      Керманич опустився на одне коліно і почав заряджати мушкет, продовжуючи бурмотіти:

      – Ти мені тільки під постріл його підстав… а я вже не промахнуся, будь спокійний… Третього разу не треба.

      Тим часом Крук з Полупудом, схоже, домовилися.

      Усі розбійники відійшли до одного краю галявини, підкинувши спершу побільше дров у багаття, а одноокий отаман перемістився в інший бік. Так що між ними і його людьми залишалося кроків сорок вільного простору. Крук навіть руками розвів, наче кажучи Полупуду, гляди – тут більше нікого немає, залишилися тільки ми з тобою.

      Дуже благородно і схоже на правду, якби не пришвартований біля берега байдак. А ось від нього до лінії вогнищ не більше двадцяти метрів. І Тіпун, поклавши дуло на фальшборт, тільки чекає, коли побачить ціль. І промахнутися з такої відстані майже неможливо. Особливо, шротом.

      – Ну де ж ти? – бурмотів керманич, нетерпляче погладжуючи приклад мушкета. – Виходь. Покажися…

      І, наче почувши його прохання, рясно вкриті кривавими плодами гілки розсунулися, випускаючи з заростей міцну чоловічу постать.

– ♦ —

      Сумнівів не залишилося – це справді був Василь Полупуд, товариш Мінського куреня Війська Низового Запорозького. Живий і цілісінький, наскільки я міг судити на віддалі. Як йому це вдалося – незрозуміло?! Але, так чи інакше – факт у натуральну величину.

      – Обніматися, сподіваюся, не будемо… – глузливо промовив Крук. – Хоч і довгенько не бачилися, та як на мене – і довіку б не зустрітися.

      – Я теж тебе не шукав… Вважав мертвим… – відказав Василь, оголюючи шаблю. – Але раз побачилися, значить, так угодно Господу. Мабуть, і справді, пора тобі… Зачекалися на тому світі, Юдо.

      – Багатьох я в землю поклав, – отаман розбійників теж видобув зброю. – Уже й рахунок втратив. Може, з сотню, а може, і більше. Але, віриш, нікого з такою насолодою не вбивав, як зроблю це зараз.

      Полупуд у словесну перепалку вступати не став, а лиш махнув шаблею навхрест, щоб приноровитися до балансу чужого клинка, і рушив уперед.

      Крук теж не барився. Люто закричавши, він кинувся на супротивника, з ходу завдаючи цілу серію ударів. Клинки вдарилися з сухим стукотом раз, другий, третій… Після чого отаман відскочив і подивився на ліве плече. Трохи вище ліктя на сорочці з’явилося темна смуга.

      – Ось як?.. Бачу, ти час не марнував…

      – Власне. А ось ти колишню вправність втратив. Ну, воно і зрозуміло – беззахисних торговців і переселенців грабувати то не з бусурманами воювати, чи не