Пливе човен – води повен. Олег Говда

Читать онлайн.
Название Пливе човен – води повен
Автор произведения Олег Говда
Жанр Историческая фантастика
Серия Українська фантастика
Издательство Историческая фантастика
Год выпуска 2019
isbn



Скачать книгу

на одному місці, а пливуть по небу, розмірено погойдуючись, немов намагаються знову заколисати мене і повернути назад в царство Морфея.

      Що?! Пливуть?! Зірки плисти не можуть! Значить… Я мало не зойкнув від радості. Так ось щось плеснуло. Причальний кінець відв’язався і впав у воду. Все питання у тому – сам відв’язався чи відв’язали?

      На жаль, погойдування не один я відчув…

      – Тіпун мені на язик, якщо ми не пливемо… – пробурмотів керманич, повертаючись на бік. – Чи це мені сниться?

      – Сниться… – вимовив я тихенько, загасаючим шепотінням, як матері заколисують дітей. – Сниться… спи…

      Але на досвідченого керманича хитрощі не подіяли.

      – Який чорт, сниться?! Якщо ми вже майже на стрім-нині?! – схопився Тіпун на ноги. – Це ти, байстрюку, байдак відв’язав?! Ну все! Молися, паничу! Наплювати на сто монет! Тепер точно приб’ю!

      Розбійник так розлютився, що вихопив шаблю і кинувся до мене.

      Можливо, я не герой, щоб зовсім безстрашно дивитися в очі смерті, але і не боягуз. При вигляді оголеної шаблі руками голову не закриваю. Хоча міг і закрити. В даному випадку вони мені були не потрібні. Вистачило ніг. Підтягнув коліна до живота і з усієї сили штовхнув Тіпуна в груди, як тільки керманич завис наді мною, збираючись довести справу смертовбивства до кінця.

      Спрацювало! Поштовхом керманича, як катапультою, викинуло за борт. Тільки плескіт пішов.

      – Молодець, Петрусю! Я знав, що ти не даси собі в кашу плюнути! Шкода, спиш довго. Більшу частину веселощів пропустив…

      – Василю!

      Я схопився на ноги, як і раніше не бачачи запорожця. І не тільки я. Ті двоє, що разом з Тіпуном мали байдак охороняти, теж крутили головами на всі боки, намагаючись розгледіти ворога. Але його ніде не було. І тоді одному з розбійників прийшла в голову розумна думка. Він ступив до мене, зграбастав за комір і притягнув до себе. Руки я тримав за спиною, наче зв’язані.

      – Гей! Полупуде! – крикнув у ніч «кмітливий». – Покажись, якщо панича шкода. Крука тут немає, а я церемониться не стану! Чиркну по горлу і рибам відправлю. Чуєш мене?

      – Та не глухий… – відповів запорожець і застрибнув у байдак через корму. Мабуть, на стерні стояв. – Відпусти хлопця. Самі справу владнаємо. Як належить чоловікам.

      – От дурень, – реготнув розбійник, притягаючи мене до себе ближче. – Мені ж тільки виманити тебе треба було. Все… Тепер тебе Карпо пристрелить, а потім і паничеві «амінь» зробимо.

      Почувши характерний звук кременевого замка (навчився вже розпізнавати), я зробив те, чого від мене не очікував ніхто. Та і я сам, якщо чесно, теж до останнього не був певен, що зможу. Але, як то кажуть, біда найкращий учитель.

      Розбійник тримав мене так близько, що для удару ножем в печінку знадобилася доля секунди, а вже у наступну мить, відштовхнувшись від днища, я всім корпусом, як у регбі, штовхнув його на стрільця, що старанно вицілював Полупуда.

      Мушкет оглушливо гримнув. Стріляли-то всього за три кроки. Але весь заряд шроту, що призначався