Пливе човен – води повен. Олег Говда

планці, і в ту ж мить я штовхнув керманича в бік ногою. Несильно, ледве дотягнувся, – але щоб збити приціл і цього вистачило.

      Мушкет бабахнув, але заряд пішов боком, тільки листя залопотіло.

      – Ах, ти ж сучий потрох! – закричав керманич і замахнувся на мене прикладом. На щастя, в останній момент удар притримав, мабуть пошкодував мушкета. Так що терпимо. В голові задзвеніло, але череп витримав. Обійдеться ґулею. Зате чоботом прилетіло жорстко. Здається, навіть хруснуло ребро. Але біль не пекучий, значить, обійшлося без перелому.

      – Бийте! Рубайте! – крикнув Крук, як тільки зрозумів, що Тіпун промахнувся, але Полупуд теж ґав не ловив. Козак же не знав, скільки мушкетів націлено на нього з байдака. Тож як тільки-но гримнув постріл, уже в наступну мить величезними стрибками метнувся до дерев і плигнув у них рибкою, як у воду, – щезаючи поміж густим гіллям раніше, ніж розбійники встигли зрозуміти, що кричить їм отаман.

      – Наздогнати! – Крук знесилено сів на землю. – Наздогнати…

      Але розбійники, насторожено позираючи на зарості, не поспішали входити туди.

      – Боягузи!

      – Зачекай, отамане… – став поряд з ним Убийвовк. – Не гарячкуй… Ніч на дворі. Що ми там побачимо? Швидше очі гілками повибивати можна… Василь без рушниці, біди не наробить. Та й підрізав ти його незле… Так що до ранку тільки ослабне від втрати крові. А якщо пощастить, то і від пропасниці… Ось тоді я його і знайду. Обіцяю… Нікуди не дінеться. Там далі, – махнув рукою на вишняк, – плавні і безлюддя на багато верст. А тут – ми…

      Крук подумав трохи і кивнув знехотя.

      – Розумно. Будь по-твоєму.

      Потім повернув обличчя до байдака.

      – Ти чому не влучив? Раніше меткішим був.

      – Панич під руку штовхнув… – пробурчав керманич. – Дозволь, отамане, я його приб’ю?

      – Роби, як знаєш… – махнув той здоровою рукою.

      Я аж задерев’янів. «Невже все?» Але, поки Тіпун обрадувано діставав шаблю, Крук продовжив: – Тільки не забудь докинути сто монет в загальний котел.

      – Що?! Сто монет?! Отамане, змилуйся! Та не заплатить нам ніхто за цього вишкварка таких грошей! Тіпун мені на язик.

      – Хочеш об заклад побитися? Добре, я приймаю. Десять монет ставлю, що виторгую за панича сотню.

      – Тьху, – сплюнув керманич з досади і відважив мені ще одного стусана. Але я вже був готовий до цього, і прийняв удар на здоровий бік. – Хай він пропадом пропаде, твій панич. Не чіпатиму. Але я тебе не розумію, отамане. Щось ти занадто м’яким став. Не до добра це, тіпун мені на язик.

      – Панич, звичайно, завадив тобі. Але в чому його вина? Що знайомого врятувати хотів? Так це по-нашому, за козацьким звичаєм. Так що, у вухо його трісни, аякже – заслужив. Але не перестарайся. Хлопець у своєму праві.

      – Обійдусь, – пробурчав Тіпун, що не завадило йому все ж таки дати мені ще одного стусана. Правда, без злості. Так, мимохідь.

      – Убийвовче, ти голос подав – тобі і за старшого бути, – продовжував розпоряджатися Крук, – поки я передрімаю. Трьох постав в дозор, решті