Пливе човен – води повен. Олег Говда

навіть уявити собі подібного дива не міг.

      Берег від річки здіймається пологим схилом. І ось я стою на цій смузі, що повінь відвоювала у дерев, а переді мною – хоч куди глянь, аж до горизонту – зарості вишень. Дерева невеликі, навіть карликові, як підстрижені, дуже рідко вище голови і буквально вкриті яскраво-червоними плодами. Та так густо-рясно, що і листя не видно.

      – Що, паничу, подобається? – помітивши моє захоплення, відгукнувся Тіпун. – А ти не соромся, милуйся. Ніде в світі більше немає такої краси. Ні в польських землях, ні в бусурманських. Ех, місяцем би раніше… Коли все цвіло… Від річки і до неба, як снігом земля усипана була. А пахло…

      Голова обертом йшла, як від штофа горілки. Навіть краще. Ходиш, немов п’яний, а похмілля на ранок немає. Тільки декілька днів потім усе навкруги вишнями пахне. Навіть власне лайно… Тіпун мені на язик.

      Крук прислухався і зневажливо махнув рукою.

      – Чого їх нюхати? Ось коли достигнуть – тоді справді рай. Ходи поміж дерев і просто з гілок їж. Тільки кісточки спльовуй. А як підсохнуть, греби в мішки, та на ярмарок. І пополювати можна. Кабани так і сновигають. Не те що навесні, коли вся звірина за милю цей квітник обходить. Воно ж не таке дурне, як людина, розуміє, що можна так нанюхатися, що навіки прямо між дерев і заснеш. Тобі – вічне блаженство, а корінню – добриво…

      Я слухав, що говорять річкові розбійники, дивився навколо і… очам не вірив. Настільки мало була схожа розповідь на правду. Швидше така ж байка, які я сам плести вмію. Одне точно, якщо пірнути в ці зарості, то без псів мене тут нізащо не знайти. Тим паче, що вони поспішають до Очакова. Значить, довго шукати не зможуть.

      – Гей, паничу! – Крук немов відчув мої думки. – Ану, ходи сюди!

      У голосі одноокого не залишилося і сліду привітності. Більш того, чекаючи мене, він приготував аркан.

      – Простягни руки…

      І хотів би не послухатися, та не моя воля. Танцюй, враже, як пан скаже.

      Розбійник спритно затягнув петлю на зап’ястях, обмотав вільний кінець навколо шиї, не затягуючи, як бандаж роблять, і ще раз обкрутив навколо рук. Потім смикнув за очкур на шароварах. Я ледве встиг підхопити їх. І пояснив…

      – Так, паничу, воно всім спокійніше буде. Ти не перший невільник, якого я в своєму житті бачу. І добре знаю, що означає такий блиск в очах. Але, ось що я тобі скажу, хлопче. Навіть не думай. Тут на десятки миль жодної живої душі. Пропадеш ні за пучку тютюну. Якщо з голоду не вріжеш дуба, то звірина розірве… як тільки ослабнеш. Так що, годі витріщатися, сідай біля вогню, грійся. Зараз перекусимо, чим Бог послав, і полізеш назад на байдак.

      Зараза… Треба вчиться краще собою володіти. Тепер, з шароварами в руках, дійсно, далеко не втечеш. Краще будь-яких пут затримають.

      Але і плюс у всій цій ситуації теж був. Затягуючи аркан на моїх руках, Крук машинально обмацав свій пояс. Здивувався, коли не виявив там ножа, але, – судячи з того, що мене обшукувати не став, а лише з досадою глянув на річку, – нічого не запідозрив, а втрату зброї списав на безглузду випадковість.