Пливе човен – води повен. Олег Говда

встав за плечима і питає:

      – Ну що, бусурмани, христопродавці, тепер знаєте, що таке справжнє щастя? Ось і радійте життю. А то розмріялись – золото, одаліски…

      Дружний регіт веслярів завершив байку, а нагородою стала вже знайома фляга Крука. І шмат коржа.

      – Тримай, паничу. Заслужив. Гарна байка. Правдива… Саме таке воно – щастя наше. Сьогодні пан, а завтра – пропав. Тільки не налягай, не налягай. Сп’янієш – викину за борт. Говорити з тобою хочу. І вдруге чекати, поки ти проспишся, не маю охоти.

      – Спасибі… пане отамане… Я зовсім трішки. А то в душі, як коні ночували.

      Схоже, дебют пройшов вдало. Поять, годують… Все ще не зв’язали. А це збільшує мої шанси. Головне – не поспішати. Дивлячись на регочучих річкових піратів, я ні секунди не сумнівався, що як доведеться, з таким же веселим сміхом вони стануть здирати з мене шкіру або катувати вогнем. Я не китаєць, чекати поки повз пропливуть трупи ворогів не стану, але і втікати треба теж вчасно. Так, щоб не спіймали. Упевнений, Василь порадив би те ж саме.

      Розділ другий

      Чудесний, величний Дніпро… Якщо погода тиха. А от сьогодні видалася не найліпша. Поки я приходив до тями, плів небилиці і похмелявся, хмари остаточно домовилися між собою, заключили союз і стали наповзати на сонце щільною лавою. Вітер теж прийняв їх сторону і ніби із засідки виплигнув. Вдарив у вітрило з такою силою, що аж щогла застогнала, а ванти задзвеніли, немов струни.

      – Пресвяті угодники, – перехрестився керманич. – Круку! Треба до берега приставати. Перечекати негоду.

      – Ти чого, Тіпуне? – здивувався отаман. – У перший раз чи що? Звичайна гроза. Побухикає та й вгамується. Вітрило спустимо і все. Чого час гаяти? І так повземо, як равлики.

      – Бачив я різне, – погодився керманич. – Та не з таким вантажем. Бачиш, Славута хвилюється. Перехлесне через борт, і все – підемо раків годувати, тіпун мені на язик. А хто випливе – того Іскандер-ага на палю застромить. Адже вантаж точно на дно ляже.

      – Про це я не поду… – почав було Крук і замовк. Зрозумів, що отаману не пристало дурнем виглядати. – Умовив. Повертай он до тих заростей вишняку… Заодно і пообідаємо. Раз такий випадок підвернувся. Щоб потім вже до самого Очакова не зупинятися.

      А погода тим часом псувалася з кожною хвилиною.

      Річка вже потемніла, немов вбирала в себе свинцевий тягар хмар і пінилася бурунцями. Хвилі накочували рідше, але кожна наступна була трішки вищою за попередню і вдаряла голосніше, обдаючи бризками тих, що сиділи з навітряного боку. Того й гляди, дотягнеться до краю фальшборту.

      – Ану, хлопці, не лови ґав! Правий борт упівсили. Лівий – наляжемо. Не спати, бісові діти, щоб в пеклі не прокинутися! Тіпун мені на язик!

      Керманич, схоже, мав величезний досвід, оскільки важкий байдак поплив до ближчого берега так прудко, немов з гірки котився. І хвилі та вітер, що набирали силу, не заважали йому в цьому, а лише підштовхували.

      Зате тепер об’явилася інша небезпека – наскочити з розгону на мілину або прибережне каміння. При такій швидкості і явному перевантаженні