Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

двору були одчинені, а серед двору, стояв віз з сіном. Пара сірих волів лежали коло війя з ярмом і ремиґали. На війї сидів маненький хлопець, Дорошів брат, у солом’яному брилі і, звісивши ноги, гойдав ними в повітрі. В правій руці він тримав шматок паляниці, а в лівій – окраєць житнього хліба, по черзі відкусю-вав і їв то паляницю, то хліб. Коло нього сидів собака Бровко. Не зводячи очей з хлопця, він махав волохатим з реп’яхами хвостом і підіймав круг себе легеньку куряву.

      – Бровко! – крикнув Дорош.

      Собака оглянувся і ще дужче замахав хвостом, а Дорошів брат від несподіваного оклику коливнув ногами і звалився з війї. Хліб випав з рук хлопця, бриль покотився по землі, а сам він повалився на спину і, дриґаючи ногами, заревів на весь двір. Скориставшись з цієї нагоди, Бровко підібрав з землі хліб і обережно, глянувши скоса на Дороша, витягнув у малого з руки і шматочок паляниці.

      На крик хлопця з хати вийшла Дорошева мати і підняла його.

      – Чого ти, Івасю? – обтрушуючи сорочку, спитала вона.

      – Ги, ги! – пхинькав Івась.

      – Він з війя звалився! – пояснив Дорош.

      – А де тато?

      – У садку, під грушею.

      Батько Дорошів, розкинувшись на весь свій великий зріст, лежав на животі під грушею, а голову вкрив хусткою від мушні. Ноги він розкинув, наче букву іжицю, а на закаблуках чобіт виблискувала пара нових підковок. Люлька курилася в траві.

      Дорош хотів був розбуркати батька, як з сусіднього садка, де був шинок, почувся голосний регіт і московська лайка.

      – Ну, попадьотся, стєрва, воєводє – он єму покажет!

      Голос здався Дорошеві за знайомий. Він підійшов до тину, що розділяв садки, і, підвівшись навшпиньки, заглянув у сусідній садок. Під яблунею коло хати стояв стіл з закускою й питвом, а за столом сиділо троє знайомих вже боярських дітей. Вони вже були п’яні, голосно балакали і щохвилини вихиляли чарки.

      – А здорово я ввєрнул чєлобітную про запорожца! – долетів до хлопця голос москаля в соболевій шапці. – Ха, ха! Наши рєбята шутіть нє будут: живо скрутят голубчіку рукі, да по сусалам. Я б єму, сукіному сину, вєсь чуб повидєргал.

      – А как ти узнал, что он запорожец? Всє вєдь оні чєркаси, хох-латиє!

      – Пріглядєлся я к нім у Івашкі Сєрка, когда он полковніком харьковскім бил. Такі хохлов к нєму нємало хаживало.

      – Что ж єму будєт, запорожцу то?

      Москаль в соболевій шапці вихилив чарку і став закусювати таранею.

      – Что будет? – спитав він, випльовуючи кістки. – Батогами єго хорошенько, чтоб нє шлялся по государєвим городам да нє смущал народ. А потом к князю в Бєлгород, а тот ілі сам расправітся, ілі в Москву пошльот, а там разговори кароткій.

      Ванька Стрєшньов підняв руку до носа і показав, як рвуть обценьками ніздрі.

      – Здорово!

      Дорош зрозумів не все, що балакали москалі, але здогадався, що балакали вони ні про кого іншого, як про його нового знайомця запорожця, що був на пасіці у Журавля. Він знав, що до Москви спроваджують усіх непокірних