Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

Читать онлайн.
Название Шляхом бурхливим
Автор произведения Григорій Бабенко
Жанр Литература 20 века
Серия Юрій Винничук рекомендує
Издательство Литература 20 века
Год выпуска 1927
isbn



Скачать книгу

гусячим пером. Іноді він бере з пісочниці білий чистий пісок і посипає на папір. Він переписує до-несіння воєводи про те, що город Харків стоїть «поміж двома річками – Лопанню та Харковом, стіна круг нього довжиною 475 сажнів, дубова, з обламами, катками терасами. Що за стіною є рівчак у два сажні завшир і два сажні глибини; що по стінах десять дерев’яних башт, а башти криті ґонтом; що в Тайницькій башті є тайник з ходом у шістнадцять сажнів до річки і в тайнику є колодязь, але води в ньому вже нема, і так далі.

      Пише те, про що пише майже кожного року новий воєвода, бо воєводи не довго засиджуються на одному місці: московський царський уряд не любить, коли воєвода призвичаюється до людности, а людність до нього. Підгодувався, мовляв, трохи, дай і іншому попоїсти.

      Ці донесіння давно набридли приказному. Йому, як і мусі, що б’ється в скло, хочеться на волю, на сонце й свіже повітря; хочеться заглянути у шинок, де дешева горілка й весела компанія, де можна потай пограти в зернь. Але цього не можна зробити тепер, бо піддячий тут, у Приказі. Він стоїть коло вікна, спиною до приказного і дивиться на муху, що досі ще б’ється в вікні. Йому теж нудно й скучно, але він не може піти геть з остогидлого Приказу, бо незабаром має прийти воєвода. А воєвода тепер сидить на ґанку воєводського будинку, у холодочку, розперезавшись, в розхристаній сорочці, і п’є холодний квас. Гладкому воєводі жарко й душно, і він з огидою думає, що треба по такій спеці йти до Приказу і одписувати білгородському воєводі про те, де й коли вартові, козаки бачили «воровских и воинских людей татарских», «не чинили ли над ними промысла», чи стріляно по них і коли стріляно, то скільки зроблено по татарах пострілів з рушниць, бо білгородський воєвода пильно доглядає за государевим пороховим «зельем» і, в свою чергу, одписує про все до Москви.

      Коли муха, вдарившись у скло, знову впала на підвіконня, піддячий націлився і придавив її пальцем. Муха хруснула під дужим пальцем піддячого, дриґнула востаннє вже волохатими ніжками і завмерла. Піддячий взяв її за крильце і почав розглядати, які в неї голова й очі, але це скоро обридло йому; він кинув її на долівку і придавив ногою. Приказний, задивившись на піддячого й муху, перестав рипіти пером.

      – Ну? – повернувся до нього піддячий.

      Приказний устромив носа в папір і знову зашарудів, як тарган.

      «…да у ворот башни і в самой башне пищаль, да у вестовой башни вестовая пищаль и обыкновенная; да в средней глухой башне пищаль.

      Да у сьезжей избы пищаль медная, да в избе железная затинная; да у погреба с зельем пищаль», – скрипів, виводячи пером, приказний.

      Він схилив голову і навіть язика висолопив, а мухи дзижчать і в’ються над його лисою спітнілою головою.

      Піддячий, притулившись ситим черевом до підвіконня, нудиться й дивиться у вікно. Перед ним давно обридла й знайома картина: велика порошна, поросла бур’янами й колючками площа, а край неї, там, де йде узвіз на Поділ, недалеко від Троїцької башти, стоїть ма-ненька дерев’яна Успенська церква, а поруч неї – дерев’яна дзвіниця. Церква й дзвіниця оточені тином, а з-за тину виглядають хрести цвинтаря. Нема