Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

до Брюховецького зі Змієва, під стінами Харкова. Він одразу, як і воєвода, подумав, що запорожець був з тих, що підбивають нарід на повстання. Він на власному досвіді, живучи на Правобережній Україні, упевнився в тому, що після повстання і смерти Хмельницького, гетьмани тільки сперечалися за булаву, йшли війною один на одного, а військо їхнє грабувало нарід, руйнувало міста й села. Нарід, зубоживши, подавався шукати кращої долі на Московщину й заселяв Дике Поле на кордоні Московської держави.

      І тут не всім був мед: треба було і про свій хліб дбати, і одбива-тися від татарських загонів, і нести важку сторожову службу. Але тут, проте, було спокійніше, ніж на Правобережній Україні, а поява запорожців, як думав Дорошів батько, загрожувала цьому спокоєві. Він замислився, а Дорош дивився на нього і не розумів, що так засмутило батька.

      – Де ж ти бачив запорожця? – глянувши в очі хлопцеві, спитав він.

      – На пасіці, у Журавля. А Журавлеву пасіку пограбували москалі.

      Батько здивовано подивився на Дороша: от тобі й спокій!

      – Як пограбували? Коли?

      – Сьогодні. Але запорожець добре наклав москалям!

      Хлопець розповів батькові про бійку боярських дітей з запорожцем і про їхні балачки у садку, коло шинку.

      – А запорожець знає вас, – додав Дорош, – він каже, що колись вас, тату, від татарського аркану визволив.

      – Стривай, стривай… – задумливо сказав батько.

      Наче хто підняв перед ним завісу, що ховала за собою його минуле: шляхом, що колись, ще за першого харківського воєводи Селіфонтова, пробили харківські козаки до Торського солоного городка, іде чумацька валка з сіллю. Вози риплять, курява хмарою в’ється з-під коліс. На передньому возі стирчить дрючок, а на дрючку б’ється й теліпається пучок сивої тирси. Високо на мішках з сіллю сидить півень: він кукурікає на зорі, будить чумаків та розважає їх у дорозі.

      Ой покинь батька, покинь мати, покинь всю худобу,

      Іди з нами, козаками, на Вкраїну, на слободу… —

      заводить Пашко Олійниченко, що йде попереду.

      На Вкраїні всього много і паші, і браги… —

      підхоплюють задні:

      Не стоять там вражі ляхи, козацькії враги.

      На Вкраїні суха риба із шапраном,

      Будеш жити з козаком, як із паном.

      А у Польщі суха риба із водою,

      Будеш жити з вражим ляхом, як з бідою…

      І раптом усе змінилося: з гиком вилетів з балки татарський загін. Олійниченко з розрубаною головою повалився на шлях; сусід Омель-ко, що йшов поруч нього, поліг від стріли, що вп’ялася йому в груди, а він, Наливайко, ухопив рушницю з воза і хотів випалити у татарина, що летів конем просто на нього. Але раптом щось збило його з ніг і потягло по землі.

      Що далі було – не пам’ятав Дорошів батько. Коли він розплющив очі, то побачив, що коло нього стоїть молодий запорожець, майже хлопець, а поруч нього, звалившись з коня, лежить у калюжі крови татарин. А коли Наливайко підвівся й оглянувся навкруги, то побачив, що ватага запорожців добивала поранених татар і в’язала руки здоровим.

      – Хто ж ти такий і за кого мені Бога молити,