Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

– люди – он… – почав Дубовиченко.

      – Ну! – грізно сказав дяк.

      – Твердо – люди – он…

      – Чув вже. Що вийшло?

      – Тллл… – потягнув хлопець. – Тллл… он!

      Дякова указка прийшлася по руках хлопця. Хлопець почухав руку і сховав її під стіл.

      – Читай ще!

      – Тллл… – знову заспівав Дубовиченко, – тлл… о!

      – Що вийшло?

      – Тло.

      – Так.

      З хлопця котив піт. Гаспидська, тяжка й незрозуміла ця наука. Ось три букви: «твердо», «люди», «он», – довго, а як складеш виходить коротеньке слово: «тло». І «твердо», і «люди», і «он» – зрозуміло, а складеш – «тло», і кат його знає, що воно за «тло».

      Пан бакаляр обернувся й побачив Дороша.

      – «Се жених грядет во полунощи», – сказав він.

      – «…і блажен муж, іже обрящет бдяще…» – підказ хтось ззаду.

      – Мовчи. Пізненько прийшов до школи. Бачу, що давно не куштував різки, але сьогодні субота, і це діло можна поправити во бла-говремениє, тим паче, що…

      – Пане дяче! – перебив його Дорош, – батько прохали вас до себе. Вони завтра їдуть на винницю, то може й ви з ними поїдете? Батько казали, що там добре полювання коло винниці.

      Це було дуже приємно слухати бакалярові. Він був завзятий мисливець, а до того ж там була винниця і можна буде добре випити, а це дяк любив.

      – Гм! – сказав він, – так ти кажеш, батько їде у винницю?

      – Еге! Вони сказали ще, що коли згодитесь, щоб приходили увечері. З вечора й їхатимуть.

      – Добре, – сказав дяк, – сідай. Тепер я бачу, що ти спізнився через те, що… Читай! – раптом звернувся до дорослого вже учня, що якось насмішкувато поглядав на нього.

      Учень, у якого вже досить густо засіялися вуса, учився років зо п’ять у дяка. Він вже міг читати Псалтиря і через це жваво, але якимсь тонким, наче його хто придушив, голосом, почав:

      – «Помилуй мя, Боже, по великой милости твоєй і по множеству щедрот твоїх очисти беззаконня моя… Найпаче…»

      – Добре, добре, – казав дяк, але він зовсім не слухав школяра: думки його були повні полювання та випивання на винниці у Доро-шевого батька.

      – Пане дяче! Пане дяче! – закричало з півдесятка молодих голосів, – Клименко, Клименко Петро прийшов!

      – Що? Га? – спитав дяк,

      – Клименко Петро прийшов!

      У дверях стояв вродливий парубок років вісімнадцяти. Солом’яний бриль свій він держав під пахвою, а в руках тримав горщик, вкритий гарною хусткою.

      – Добридень, пане дяче! – уклонившися, сказав парубок. – Спасибі за ласку й науку!

      Він уклонився ще раз і подав горщик дякові.

      – Спасибі, спасибі, – казав дяк, беручи горщик. – Спасибі й тобі, що не лінувався й учився добре.

      Він зняв хустку з горщика, похвалив її і заховав хустку у кишеню, а горщик поставив на стіл.

      Парубок цей скінчив вже школу і прийшов дякувати бакалярові за навчання. Він приніс, як це водилося, горщик з солодкою кашею.

      – Прохали тато, щоб приходили до нас, – сказав парубок.

      – Добре,