Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

як ще за старого Хмеля казали. Я з ним і коло Жовтих Вод ляхів бив і під Пилявою. Поб’ємо ляхів, не буде в Україні ні пана, ні хама. Ляхів позбулися, своїх панів позаводили. Той з гетьманом… Той з ляхами… Той з татарвою, а той з москалями… Зі старців латану свитину годні стягнути.

      – Петро не такий.

      – Хто? Дорошенко? Є тут у нас чоловік з Правобережжя. Ледве ноги виніс відтіля. Каже: татарва Дорошенкова пів-України ясирем погнала до Криму… Дорошенко! Тьху! – плюнув старий.

      – Ач який! Тобі ніхто не догодить. А ви б тут за воєвод узялися, а ми б вас підтримали… – вдарив запорожець Журавля по плечу.

      – Хе, хе! – засміявся Журавель, – не ті часи. Досить того, що наробив тут Сірко. Багато народу зубожіло від нього… Стій! – раптом спинився старий. – На пасіці хтось є… Я чую голоси!

      Крізь гущавину лісу з пасіки до них долетів веселий регіт і огидна лайка.

      – Ха, ха! – долетів до них чийсь дужий регіт. – Здорово жиганула!

      Дід, продираючись крізь кущі, навпростець пішов до пасіки.

      Коло вуликів стояли три парубки у московських вбраннях і викурювали бджолу. Кілька вуликів було перевернуто і лежало на землі. Коло парубків стояв великий казан, що в ньому Журавель варив собі куліш, і москалі, видираючи щільники, клали мед у казан. Бджоли хмарою гули коло злодіїв, але ті, розмахуючи димучими головешками, відганяли їх. Парубки сміялися й гидко лаялися.

      – А що ви тут робите? – сказав, підступаючи до них, Журавель.

      Парубки глянули один на одного, наче вони почули щось невимовно забавне й смішне.

      – С поля вєтєр… – сказав один з них, що був з сергою у правому усі.

      – Ха, ха! – зареготав другий, чорний, як жук.

      – С поля вєтєр… Ха, ха!

      Старий Журавель затремтів від гніву.

      – Нащо грабуєте пасіку, сучі діти?!

      – Ето он нас так, боярскіх дєтєй?

      Третій, високий з кучерявим волоссям, що вибивалося з-під соболевої шапки, підійшов до діда й сказав:

      – Сам ти сукін син, чєркасішко поганий! – і, розмахнувшись, ударив старого у скроню.

      Старий поточився.

      – За що б’єшся?..

      – Малчі, сволочь!..

      Москаль знову розмахнувся й ударив діда. Обличчя дідове заллялося кров’ю, і він упав на землю.

      – Я тєбя єщьо нє так…

      Але в цей час підоспів запорожець. Дорош бачив, як дорога соболева шапка раптом полетіла на землю від дужого вдару запорожця, а власник її від другого стусана з розбитим носом вже лежав поруч діда.

      – Бєй хохла! – закричав безусий з сергою.

      Він та чорний з двох боків напали на козака. Дорош з зацікавленням, тремтячи від гніву, стежив за бійкою. Йому хотілося своїми хлопчачими силами допомогти запорожцеві. Але цього було вже не треба. За хвилину і безусий вже лежав на землі, а чорний, ухопившись за живіт, майже рачки, бо у нього захопило подих від удару чоботом, пішов геть з пасіки.

      Той, що був у соболевій шапці, скочив. Обличчя йому перекосилося від злості, з розбитого носа на каптан падали краплини крови.

      – Убью!