Название | Шляхом бурхливим |
---|---|
Автор произведения | Григорій Бабенко |
Жанр | Литература 20 века |
Серия | Юрій Винничук рекомендує |
Издательство | Литература 20 века |
Год выпуска | 1927 |
isbn |
Коли вони повернулися до винниці, на галявині вже клекотів казан, а Наливайко та пан бакаляр за допомогою винників смалили убитого підсвинка-вепра. Галя розіслала на траві під грушею рядно і ставила пляшки з горілкою, чарки й ложки для куліша. Тут же перед Галею сидів пес Бровко, що якимсь чудом опинився тут з мотузком на шиї. Він привітно махав хвостом і солодко поглядав оком на вепра, а другим на книш, що в той час тримала в руці Галя.
– Бровко! – крикнув Дорош, – і ти тут?
Бровко облизнувся й дужче замахав хвостом.
– Так от, сучий собако, – обізвався Наливайко, – я його взяв на мотуз і прив’язав коло хати. Нехай, мовляв стереже господиню. А він і тут знайшов нас.
Бровко, наче розуміючи, що балакають про нього, і ще сильніше крутнув хвостом, але не ворухнувся з місця: дужче од Наливайко-вого мотузка держала його коло себе вепряча туша, що на неї він покладав великі надії, і не помилився. Коли почали розбирати вепра, багато куснів припало на долю Бровка, так що він сам роздувся, як кабан і ледве ноги волочив.
Кабанятина зашкварчала над багаттям і, коли вона засмажилася, настала нарешті та щаслива хвилина, якої ще з учора жадала бака-лярова душа: чарка з свіжою піною заходила по руках. Бакаляр узяв тріску, запалив і підніс до чарки з горілкою: горілка зайнялася блідим блакитним вогнем.
– О… Тепер я бачу, що це горілка! – сказав бакаляр. – Ну, Господи благослови… – він дмухнув і вихилив чарку.
– Е… – сказав старий винник, що пив більш за всіх і не п’янів. – Не пив ти, дяче, лядської старки. Я сам курив цю горілку, але скажу, що перед старкою вона, як вода з річки.
– А де ти пив лядську старку?
– Ну, де пив… Хіба мало пошарпали ми з Хмелем лядських замків? Був у нас у ватазі козак Жменя. Так той, бува, як дірветься до винового льоху, підійде до бочки, та й гряне в бочку з пістоля. «Ану, – каже, – покуштуємо панського пійла!» А вино цівкою сажні на два б’є з дірки. Підставить рота під цівку, покуштує трохи, плюне. «Погане, – каже, – ану, інше, чи не краще буде?» Та знову з пістоля. Дзюрчить, як струмок, воно; а ми по коліна в горілці та вині й ходимо. І пропав той Жменя в льоху, – роздумливо додав винник, – а добрий козак був…
– Пропав?
– Пропав. Це було вже тоді, як повстали на Волині і наш загін з отаманом Кривоносом, визволяючи людей від лядської неволі і прилучаючи до себе повстанців, гнав ляхів на Полісся.
Після недовгої облоги взяли ми якось невеличкий замок пана Пухальського. Невеличкий і панок був Пухальський, але вина й горілки в льоху у нього було до біса. Дав нам погуляти отаман в замку години зо три, бо поспішав далі, маючи на думці наздогнати князя Ярему Вишневецького. Викотили ми бочок з п’ять з льоху, повибивали днища та й гуляємо. П’ємо, хто чаркою, хто шапкою, а я молодий був, дурний, скинув чобіт, та чоботом. А потім до льоху. Потрощили