Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

прішол в кабак Семьонич-то?

      – Да как тєбє сказать, боярін… Свєтло єщьо било.

      – Что он говоріл?..

      – Говоріл, что только что із сьезжей.

      – А ключі у нєго билі?

      – У нєго. Сам відєл.

      – Із кабака нє отлучался лі куда дьячок?

      – Нікуда. Прі мнє всьо врємя бил. І домой пошлі вмєстє. Ми єщьо с нім, помню, зашлі посмотрєть на покойного Дмітрія. А потом ми єго домой к женє свєлі…

      – Кто ми?

      – Ех, нє спрашивай, боярін. Баби там гулящіє – Ятрьона да Пє-лагєя.

      – Правду говоріш, парєнь?

      – А что мнє врать. Нє вєріш – спросі, там возлє покойніка пономарь із Успєнской бил. Бакаляром єго називают.

      – Спрошу, спрошу… Ей, кто там? Сбєгай кто-нібудь позові… Как єго? Бакаляра етого сюда! Да краль етіх пусть разищут да прівєдут в Пріказ.

      Воєвода збунтував увесь город. За годину вже до Приказу при-тягли двох розпатланих сонних баб Мотьку й Палажку, шинкаря Череду, музик та бакаляра.

      Бакаляр ще не лягав спати, бо цілу ніч читав коло небіжчика, і стрільці, що шукали бакаляра, зустріли його на дорозі, коли він ішов додому.

      У Приказі ніде було повернутися від свідків. Воєвода вигнав усіх геть з Приказу на двір і став допитувати свідків поодинці; але всі – і баби, і шинкар, і бакаляр засвідчили те, що й Стрєшньов. Воєвода аж волосся скуб з досади.

      – Нє віноват, – тицяв він товстим пальцем у груди Семени-ча, – ти нє віноват, тот смєрд нє віноват, Стрєшньов нє віноват, а кто ж віноват? Вєдь холопа-то нєт? Казака-то нєт? А?

      Дячок хитався під дужим пальцем воєводи і мовчав, він боявся й пару з рота пустити.

      – Дозвольте сказати, пане воєводо! – відкашлянувши сказав бакаляр.

      – Ну, говорі, что прідумал?

      – Ці люди не винуваті! – показав він на Семенича і Микиту.

      – Нє віновати, – заревів воєвода, кинувшись до дяка, – нє ві-новати, а кто ж віноват? Кто випустіл запорожца с холопом, ти ето знаєш?

      – Знаю, – твердо сказав бакаляр.

      Воєвода навіть одступив на крок від здивування.

      – Знаєш? Ну, говорі, кто?

      Дяк навшпиньках підійшов до воєводи, приклав долоню до рота й сказав пошепки:

      – Нечиста сила!

      Воєвода безнадійно махнув рукою.

      – Ну, замолол пономарь!

      – Це вже вірно, – сказав упевнено дяк, – там, де запорожці, там і шукай нечистого. Всі вони характерники… той Павло Глек характерник, я знаю…

      – Карахтєрнік? Какой карахтєрнік?

      – Ето он хочєт сказать, боярін, что запорожец вродє как знахарь алі колдун, – встряв у розмову піддячий, який вже сам бачив, що тут щось не так і що ледве чи винні у цьому ділі Семенич та Микита.

      – Колдун, хочєш, сказать, запорожец?

      – Еге, колдун… Характерник, значить…

      – Да ти то почьом знаєш?

      – Знаю, пане воєводо, я бачив, як він перекидався у старого сліпця.

      – Оборотєнь, значіт, – пояснив воєводі піддячий.

      Воєвода взяв правою рукою свою довгу бороду й поклав собі в рот. Пожувавши трохи, випустив її з рота й сказав:

      – Ну, там оборотєнь алі нєт, а бєглєцов сискать