Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

тут ні прі чьом.

      Дячок Семенич ще спав, коли Микита прийшов по нього:

      – Вставай, пяніца, – закричала дячиха, дізнавшись від Микити, що скоїлося, – пропіл, окаянний, воров! Будєш знать, как пянство-вать, когда воєвода вєліт вздьорнуть тєбя на дибу!

      – Мрр… – пробубонів дячок, – отстань!

      – Ти на нєго водіцей плєсні! – порадив Микита, він на власному досвіді знав силу цього засобу.

      Коли дячок прочухався нарешті і зрозумів, у чому справа, волосся стало йому дуба від жаху, а голова стала чиста, як вода з бєлгородської криниці, наче він і не пив учора нічого.

      – Что ти говоріш? А ключі?

      – Да ключі у тєбя на поясе билі. Я іх сєгодня отдала стрєльцу.

      – Вєрно, – сказав Микита, – ключі у тєбя цельохонькі билі, а вот вори… тю-тю!

      – А ти-то куда смотрєл? Ти же там бил?

      – Мойо дєло сторона. Замок целий, а ключі у тєбя билі. Ну, іді в Приказ, что лі.

      – Так ти говоріш, что замок целий і подкопа нє било? – спитав дячок, коли вони з Микитою йшли до Приказу. – А криша? Может, чєрєз кришу?

      – І криша цела.

      – Чудєса!

      Воєвода бушував у Приказі, коли туди прийшли дячок та Микита.

      – Вот оні! – сказав піддячий.

      Сите черево воєводи трусилося від гніву. Він кілька хвилин мовчки гасав по кімнаті, а потім спинився перед Микитою та дячком і запитав:

      – Как же ето, что і замок целий, і подкопа нє било, а вори убє-жалі? А? Ти гдє вчєра бил? – грізно звернувся воєвода до дячка. – Говорі… Всьо равно узнаю. Гдє бил, ірод?

      – В кабакє.

      – Одін бил, аль єщьо кто с тобой пянствовал?

      – Билі Ванька Стрєшньов да Сєліфошка Прозоров.

      – Нєбось, в зєрнь ігралі? Прізнавайся, ігралі?

      – Нє… Пянствовалі…

      – Позвать сюда Ваньку Стрєшньова да Сєліфошку Прозорова. Ми тєбя на чістую воду вивєдєм, поганєц!

      Воєвода одійшов і затарабанив пальцем по вікні. Видно було, що душа його клекотіла від злости.

      – Нєт! Упустіть із-под замка казака і холопа! Гдє ето відано?

      Гнів ще дужче заклекотів у воєводиній душі. Він підскочив до Микити й ухопив його за сиву бороду.

      – Говорі, смєрд, ти випустіл казака?

      В цю хвилину Микита нагадував коняку, якій коновал поклав на губу закрутку.

      – Я… Я… ні прі чьом, потому как замок целий.

      – Замок целий, замок целий… Да ти то куда смотрєл? Говорі: прі-ходіл к тєбє кто аль нєт?

      – Да кто пріходіл? Сємьонич… Покормі, говоріт, казака да холопа. А мнє что. Мойо дєло – слушаться.

      – Ну, а двері он запєр?

      – А то как же. Завсєгда запіраєт. А потом били єщьо казаки, что на смєну часових пошлі на башні.

      Про Дороша Микита не хотів казати, бо тоді б дізналися, що він пив горілку, та йому й на думку не спадало, що Дорош був причетний до визволення в’язнів.

      – А водку піл?

      – А гдє я водку возьму? Даром, вєдь нікто нє даст.

      – Смотрі, Нікіта, всьо равно на дибе правду скажеш!

      – Воля твоя, боярін. А я нєповінний,